Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

Танці під звуки далекої дискотеки із чоловіком, якого вона давно знала. Цієї думки вона не могла позбутись, аж поки не змирилася з нею.

— У вас чудове чуття ритму.

— Я піаністка.

Година, як це буває в попелюшок, настала раптово. Вона мала квиток і не мала грошей на таксі. Принц викликав їй таксі зі свого стільникового телефону і поїхав разом із нею. До відходу поїзда залишалась хвилина.

На вокзальному ескалаторі Попелюшка скинула туфлі, в яких мучилась цілий день, і прожогом кинулася вгору по сходинках. Принц на кілька митей затримався внизу, спостерігаючи, як великий силует Попелюшки, розштовхуючи люд і вибачаючись, просувається вгору, а тоді раптом заквапився вслід. Він був уже на другому поверсі вокзалу, коли ескалатор викинув йому під ноги пару попелюшчиного взуття. Принц підтримав за лікоть якусь бабусю, нахилився й підняв туфельки.

Мар'яна вже була на пероні, поїзд рушив, і вона припустила за ним з максимальною швидкістю, на яку була здатна. Її волосся розлетілося, бо заколка загубилась, рожеві п’яти, що не встигли забруднилися вокзальним порохом, бухали бруком у такт із серцем. Хтось наставив на Попелюшку фотоапарат. Вона вже не бігла, вона летіла, гублячи позаду залишки чарів. Її помітили і зірвали стоп-кран…

Принц поклав туфельки в чорний поліетиленовий пакет з написом «BOSS» і привіз до спорожнілого офісу. Там він про всяк випадок зачинився в кабінеті, помастив туфлі «разноской» і міряв, аж поки вони не допасувалися.

Через місяць в одній зі столичних газет на останній сторінці було вміщене велике фото Попелюшки, що летіла на тлі поїзда, з підписом: «Фея українських залізниць».

— Зачекайте, я скажу. Я все мушу говорити сама. Коли ви передаєте чужі слова, то все одно це говорю я. І коли я чую те, що мені говорять інші, — це так само мої слова, бо це я їх чую, я їх розумію чи не розумію… — вона ковтнула воду зі склянки й видихнула в залу: — Кохання… Цю тему в попередні часи досліджували дуже докладно, оскільки прояви любові є нібито ірраціональні, і тому нібито божественні. Вони керувались принципом: «Хто знайде Любов, той знайде Істину», але весь час займалися сексом… Якщо в минулому столітті кохання ще намагались віднайти, то тепер воно загублене остаточно. Природа поступово позбувається любові, замінивши її естетикою: запах, фасон, колір, форма, звук… Секс — то прояв нераціонального, нестерпно-природного, це поезія тіла: його ми змушуємо повторювати одні й ті самі рими-рухи, поки не досягнемо попадання, розуміння. Секс — це як гра з китицею… вибачте, гра в кошик.

…Чому ми любимо в дитинстві гойдалки? Чому досі не вийшов з ужитку механічний годинник із внутрішнім маятником?.. Тіло використовується, як камертон; слова і рими використовуються, як камертон… і рівномірне цокання підборів… і биття серця… Але, попадаючи нарешті, ми виходимо з гри лише на мить від миті. Тільки смерть за означенням є ритуалом виходу з гри, тоді як вірші — адреси в позаторішньому…

«Кожна розмаїтність, зрештою, є лише цілком передбачуваними видозмінами одноманітності, кількість яких є кінцевою» («Релігійний вісник»).

«Насправді світ не надається до класифікації» («Релігійний вісник»).»

Виспавшись і виплакавшись, Попелюшка сіла в маршрутку. Усю дорогу (а за містом бусик їхав зі швидкістю понад сто кілометрів) жінка, що сиділа перед нею, хрестилася, а вільною рукою тримала дитину. Водій весь час розмовляв із якимсь дядьком, одночасно курив і жонглював двома апельсинами. На панелі приладів у нього лежав мобільний телефон, і коли він двічі чи тричі теленчав, Мар’яна відверталася і дивилась у вікно, споглядаючи полонини, що проносились далеко під ними, і шалений канкан придорожних стовпчиків. Спостерігати за тим, як водій із вправністю професійного жонглера одночасно кермує, курить, розмовляє по телефону, щось відповідає попутнику і при цьому переміщає в просторі тридцятеро душ зі швидкістю ста десятьох кілометрів, у Мар’яни не ставало снаги.

Земельна ділянка Мар’яни розташовувалась неподалік від очисних споруд, просто над нею проходила високовольтна лінія електропередач, а трохи далі видніли склади добрив та паливно-мастильних матеріалів. Та якби Мар’яна прослідкувала подальший шлях вирощених нею овочів, це б неабияк її здивувало.

На ринку в обумовленій годині до неї зазвичай підходив добре вбраний чоловік і закупав гуртом все, що Мар’яна приносила: зелень, яблука, огірки, моркву… Чоловік прямував на стоянку, перевантажував усе з кульків до салону свого мінівена, сідав за кермо та прямував до аеропорту.

Дорогою йому траплявся трамвай, що стояв біля зупинки, і чоловік, згідно з правилами, зупиняв авто, спостерігаючи, як знавіснілі від дощу та війни пенсіонери простягають руки й обличчя до поруччя, намагаючись відразу ступити на сходинки, але їх відштовхують пасажири, що виходять з трамваю, і тоді пенсіонери піднімаються в останню атаку та сваряться довгими кулеметними чергами, на що ті, які вихлюпуються з вагону, відповідають короткими пострілами впритул.

У трамваї, на задньому майданчику, притиснута до скла, їхала Мар’яна. Вона бачила, як молодий хлопець стрибає на одній нозі за трамваєм, тримаючи милиці в руці. Він був уже недалеко, коли трамвай рушив. Мар’яна помахала йому рукою зі співчутливою посмішкою. Він вільною рукою весело помахав їй у відповідь.

Лайнер рейсу Відень-Париж прибував в аеропорт «Орлі» о дванадцятій десять. Овочі їхали в «Рено»-пікапі темно-синього кольору, що прямував до невеличкого замку. Його присутність видавали лиш вистовбурчені зі зелених крон свинцеві покрівлі веж.

За розсувною брамою пікап очікував чоловік в уніформі кухаря.

Ще за годину у велику залу їдальні, жваво спілкуючись, входила родина тримача контрольного пакета акцій транснаціональної корпорації, основним джерелом прибутків якої є вирощування генетично