Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

— Лоскотно? — вже з дверей кабінету перепитує Мар’яна.

Людина-приймач стояла внизу, у холі поліклініки. Грубас курив. Бабця-гардеробниця дивилася на нього з ненавистю.

— Ну що? — пожвавився він, побачивши Мар’яну, яка вайлувато спускалася зі сходів.

— Усе добре. Зняли.

— А?.. — він здивовано тицьнув на її брову, пробиту наскрізь срібною шпилькою.

— Нє, то нє. Ця мені подобається. Мені з іншого місця зняли.

Протягом довшого часу спостережень Мар’яна вивчила багатьох осіб, що більш-менш регулярно справляли свої потреби в парадному. Це були офіціант у білосніжній сорочці й чорній камізельці, що працював у барі через дорогу; таксист у димчастих окулярах, який приїжджав на таксі кольору кави з молоком, але насправді жовтому; двоє молодих жінок зі знебарвленим волоссям і в трусах «танґо», що просвічували крізь тонку тканину літніх штанів. Хлопчики, що сикали на стінку, ставши в рядок, повідставлявши набік сміттєві відра. Шістдесятилітній Цезар у кремовому береті теж виходив із під’їзду з високо піднятою головою. Його ніс був різко окреслений і починався просто з-під дашка берета, а підборіддя було вистромлене вперед, мов спис. У руці Цезар тримав рулон туалетного паперу… І, видається, перелік цих людей був далеко й далеко не повним. Вони здійснювали своєрідне паломництво. Перетворювались на мить на тварин, дітей, рослини, що, скидаючи восени листя, таким чином теж випорожнюються. Усі ці люди щось зрозуміли. Щось таке, чого не розуміла Мар’яна, що було для неї неприйнятним, диким, чужим.

«Чи восени з мого дерева опаде листя? Бо якщо ні, то це дерево — ніяка не помилка. Йому просто тут добре, воно пристосоване до такого життя й житла так, як достосували його до себе ми».

— Ну, чого ти нас так лякаєш? — рука підсунула Попелюшці стілець, Попелюшка сіла, сама не своя, червона, мов помідор-малинівка. Її губи й руки тремтіли, очі сльозилися, Попелюшка почувала себе винною. Це був він — той, що вішав. Його голос був лагідним, але ця лагідність була злою, знущальною і тому моторошною. Плодом цього разу була Мар’яна.

— Такі справи так не вирішуються, розумієш? — каже вища ланка споживання біоценозу. Ланка з широким глумливим обличчям і маленькими смужками-очима. — Я можу за фальсифікацію притягнути тебе. Але я того робити не буду. Так що йди. Йди собі. І більше не роби такого, не встрявай… Ти будеш там працювати на посаді завідувачки, бо ту стару квочку вже слід відправляти на пенсію, в’язати онукам рукавички… Всьо. Іди, іди, щоб я тебе не бачив, — він махнув на Мар’яну рукою, наче на велетенську набридливу муху.

Переступивши поріг своєї оселі, Попелюшка розшарувалася на кільканадцять осіб: двох жінок, шістьох чоловіків, одну дитину і голого алкоголіка без статі, що сидів, притулившись до стіни: гладке тіло без виразних статевих ознак, попелясто-сива голова з плаксивим ротом. Воно. «Хочеш загадку?.. На горі стояла дубова колода, і кожен мусив підніматись на гору й битися в ту колоду головою. До крові. Тоді з ним щось ставалося, і він сам змушував інших битися в колоду. Згодом колода зігнила й упала. Питається: нашо було битися в неї головою?..»

Сусідська квартира на першому поверсі нарешті опломбована. Хтось прибив на двері металеву смужку й повісив замок.

Мар’яна перетрусила ноти. Вибрала затерту брошурку «Праздник в школе», пошурхала на кухню. Рудень терся об ноги, нявкав, даючи зрозуміти, що хоче їсти. Мар’яна взяла його на руки, сіла. Вона довго сидить і пестить голодного кота: «Мамо, мамо! Я хочу їсти!» — «Зачекай, сину, зачекай… Дай-но натішитися тобою. Дай я тебе постискаю» — «Але мам!..»

До ранку Мар’яна кидала випрану китицю в палехську вазу, яку подарували їй на іменини сусіди з барахолки.

Уранці пролунав стук у двері. Це сантехнік. Питає, що сталося. Мар’яна говорить і не розуміє своєї мови. Її мова розпадається на звуки, і вона сприймає тільки упаковки слів, їхню мелодику, колір, форму. Українська звучить, як італійська з арабською. Вона пригадує інші відомі їй мови. Російська є сумішшю німецької з арабською, польська — це шипіння води, це шурхіт гравію, що тече між її пальців. Її вода в крані говорить польською, адже змішувач, певне, ставив поляк… Тече, тече… ти її не чіпай. Нехай тече. Нехай говорить. Ось твій газовий ключ. Але ти все одно приходь. Я буду тобі розповідати… Хочеш?

Водопровідник киває і дивиться в очі.

— Резистор — це тепло нашого життя, що витікає швидко в усі шпарини, це проблеми, це час… Конденсатор — це бар’єр між чоловіком і жінкою, між «так» і «ні». Немає нічого тоншого й водночас міцнішого від цього бар’єру. Котушка індуктивності — то є вічність, клей, який все об’єднує і розчиняє; діод — це пропуск, це смерть. Усе решта похідне. Червоне — то любов, а чорне — двісті двадцять вольт.

А тепер іди, іди, щеня, забирайся… давай забирайся, ти ж п'яний, як щеня… — Мар’яна легкими поштовхами випроваджує очманілого водопровідника в коридор і затраскує за ним двері.

— Ах, тиш… — він колупає двері носаком мешта, налігши долонями на дверне полотно, штовхаючи його, мов вагонетку. — Що ти знаєш про самотність?.. А? Що ти знаєш про самотність…

Розгублений, він поволі спускається сходами: «Яке червоне? Яке чорне? Я ж мав справу… Всі білі…»

Час водопровідника не збігається з часом Мар’яни. Він живе ще далі в минулому, ніж вона.

Тепер Мар’яна має іржаву пилку. Вона кладе її на здутий паркет поруч зі стовбуром. Чи можна пестити дерево? Чи воно відчуває страх? І якщо так, то які ж ці відчуття… Чи вони інші, ніж у нас… і в кого вони