Ляля - Яцек Денель
— Зиґмусь? Зиґмусь для такого не підходить. Кажу йому: «Зиґмунте, висмикни отам цю яглицю, тільки дивися, щоб не видерти барбарису». А він мені переможно так показує видертий барбарис і каже: «Ти ж не хочеш сказати, що це — барбарис?»
Після дідової смерті бабуся продовжувала ходити на дачу, але її серце нагадувало поламану іграшку, і сил, щоб скопати грядку чи прополоти півонії, було дедалі менше. Звісно, вона проходжувалася між клумбами й зрізала квіти для букетів: високий живокіст, аконіт, про який розповідала мені, що саме екстрактом з їхнього листя отруїли Сократа; юдині срібняки, химерна рослина, яка обростала зеленими талярами, восени вони сіріли, і тоді їх можна було лускати, оголюючи срібні пелюстки; ясмин, що від нього боліла голова, якщо залишити його на ніч у спальні, і ще силу-силенну інших квітів. Але щоб усе це виростало із землі, зеленіло листям, викидало бруньки, квітнуло й давало насіння, по черзі, одне за одним, спершу підсніжники, потім нарциси, тюльпани, іриси, півонії, дельфінії, настурції й закінчуючи крокусами, щоб усе не загинуло, треба було когось найняти.
Ось так потрапив до нас пан Октавіан, сожитель (бабуся іноді казала про нього «морганатичний чоловік») пані Владзі.
Пан Октавіан приходив, брав до рук лопату й примовляв: «Отут, стерво, треба скопати, стерво, бо як, стерво, на зиму цього, стерво, не скопаєш, то стерво». Отримував те, що належало йому за години та ще й після важкого робочого дня чарку бренді. («Мамо, — переконувала моя розсудлива мати, — немає жодного сенсу, щоби пан Октавіан пив дорогий коньяк, який ми купуємо спеціально для тебе, аби ти могла трішки випити, якщо серце заболить. То я купила бренді, пан Октавіан однаково не відрізнить»). Водночас приходила до нас пані Владзя (не голова, а бюро інформації), яка щодня чи, може, через день, приносила домашнє молоко, що його купувала на базарі в Оліві, іноді залишала приховану від Октавіана горілку, та принагідно могла попліткувати, якщо бабуся давала їй можливість виговоритися.
Оліва тоді була, і зараз продовжує залишатися, місцем, де співіснують два окремі світи. З одного боку, там можна зустріти чарівних літніх пань, «пані над панями», як сказала би бабуся, елегантних стареньких добродіїв і студентів, котрі силкувалися виглядати як молоді шановані інтелектуали (байдуже, що це значить). З іншого боку, можна отримати по голові каменюкою або залізякою, подивитися на завсідників цілодобового буфету під каштаном чи послухати крики із притону. Раніше другий світ в Оліві був представлений ширше, і бабусю на роботі запитували: «Ти в Оліві живеш? А що в тебе там, Гелено, дім розпусти чи бандитське кубло?» «І кубло, і дім розпусти», — відповідала бабуся, бо що ж іще їй залишалося робити.
Інша справа, що в ті часи місцеві хулігани й бандити мали свій кодекс честі, свої закони й свого старосту; ще кільканадцять років тому, після дідової смерті такий мальовничий місцевий «начальник» (капелюх, пальтечко, розросла сполучна тканина носа, наріст на щелепі) підійшов до бабусі на вулиці, виструнчився, вклонився й сказав: «Ми чули про ваше нещастя, прийміть наші співчуття».
Саме цих людей пані Владзя знала найкраще; від неї ми довідувалися про всі любовні пригоди, пиятику, криваві порахунки та інші афери. А якось навіть трапилася нагода вислухати справді неймовірну психологічну розповідь у частинах (через день, із пляшкою молока) про пана Грушкевича, Октавіанового приятеля, який вирішив упитися на смерть, бо його ніхто не любить.
— Нічого дивного, — каже пані Владзя, а її величезні зуби рухаються в такт словам, наче два ряди пожовклих балерин у «Лебединому озері», — діти повиїжджали, дружина померла, чоловік, як то люди кажуть, сам як палець, бідолаха. Та ще й без ноги на додачу. Каже моєму Октавіанові: «Ось тобі гроші, вистачить і на горілку, і на похорон. Я питиму, а ти мені принось горілку, доки я не помру».
Ми вислуховували ці похмурі рапорти через день: «Грушкевич уже тиждень як п’є». «Грушкевич не встає». «Грушкевич марить». І нарешті: «Грушкевич помер».
Грушкевич помер, та й пан Октавіан почувався не найкраще, бо вочевидь попивав собі із Грушкевичем, а може, на поминках. Так чи сяк, якогось разу він ніс нам молоко, спіткнувся на східцях біля дому й зламав ногу. А що роки й уміст алкоголю в тканинах робили своє, то перелом практично не зростався, а тим часом дача невблаганно заростала бур’янами.
І саме тоді на видноколі з’явився Рудий Геньо. Точніше: з’явився вдруге.
* * *
— Шукаєте когось, хто б вам дачу скопав? — пані Гібнер зупинилася на краю тротуару й похитала сивенькою головою. — А Рудий Геньо саме з в’язниці вийшов. Жінка його з хати вигнала, ніде й голови прихилити бідоласі. Переночувати ніде. Чей же він би радо попрацював, особливо якби міг пожити влітку в будиночку, доки собі чогось не підшукає.
Пані Гібнер, жінка, яка від молодих літ до вісімдесяти років працювала фельдшеркою, а останні тридцять літ ставила банки й робила уколи всій нашій родині, була свято переконана, що кожен, хто не має чим зайнятися, дуже хотів би знайти роботу.
— Що ж, — мовила бабуся, — спробуємо. Пришліть його до мене, будь ласка, якщо зустрінете.
Мою розважну матір така перспектива аж ніяк не захопила.
— Мамо, — переконувала вона, — я не певна, що Рудий Геньо — це гарна ідея. Невідомо, що йому на думку спаде й чи не заподіє він тобі якоїсь кривди.
— Рудий Геньо? Мені? Кривди? — перепитала бабуся недовірливо. — Коли ж я Рудого Геня знаю, відколи він був отакий-о, — і бабуся розітнула повітря долонею на висоті стегна, — і мав п’ять років. Колись, пригадую, повертаюся з радіо Кветною, ні, Лічманського, угору вулицею, аж тут хлопчик плаче. Підходить і: «У-у-у-у, дайте два злотих, у-у-у-у, тато шкуру з мене здере, у-у-у-у, бо він мені дав два злотих на соску для брата, у-у-у-у, а я загубив». То я й дала. Повертаюся додому. Павел уже повернувся зі школи, я йому розповідаю, а він регоче, що я так дозволила себе ошукати Рудому Геневі, тямковитому п’ятирічному халамидникові з вулиці Лічманського. Ого, — подумала я собі, — чому бути, того
