Ляля - Яцек Денель

— Ну, мала, злазь із крісла, дідусь хоче сісти.

У вікно видко сад і Кубуся, який скубе траву. Наймит повертається з поля й миє руки в бочці дощівки. У кімнаті бабусі Банди сільські дівчата плетуть павуків із соломи й кольорового паперу, щоби взимку було чим прикрасити садибу на свята.

* * *

А потому дідусь Брокль помер. Зі своїми чорними очима, смаглявим обличчям і сніжно-білим, старанно вкладеним волоссям, мов у мармурового погруддя. А богиня Фортуна, що опікувалася дідусем Броклем протягом усього його мінливого життя, скидаючи його з вершин до прірви й піднімаючи із прірви до вершин, із притаманною їй примхливістю просто так собі, без будь-якої причини, потурбуватися про його онуку, тобто мою бабусю. Затріпотіла визолоченими крильми, затуркотіла колесом зі спицями, пурхнула зі збитих вершків хмарин і поклала на чолі моєї бабуні зірку прихильності долі.

Розділ VII

На той час Валер’ян Карнаухов опанував мову настільки, що міг уже підтвердити диплом юрисконсульта, стати до роботи в Казначействі й перевезти сім’ю з Лисова до Кельце. Сім’ю, тобто дружину й доньку (офіційно — пасербицю). Бо Ромуся, донька прабабуні Ірени від першого шлюбу, мешкала окремо зі своїм чоловіком і приїздила хіба в гості.

* * *

Кочу собі візка супермаркетом, вибираю йогурти, біфштеси й маслини, а поруч зі мною Марго.

— Знаєш, — каже вона біля полиць із супами швидкого приготування. — у тому помешканні, де ти оселився...

— Гм?

— Там є духи.

— То й чудово, — кажу спокійнісінько, бо Марго належить до тих людей, які шанобливо ставляться до світу й мають широкі та ірраціональні горизонти, завдяки чому з ними можна вести розмови без зайвих «ах, цього не може бути» чи «ах, це жахливо». — А ти знаєш принаймні чиї?

— Так, бо то була квартира моєї тітки та її чоловіка. Їхня донька успадкувала помешкання після їхньої смерті й тепер його винаймає.

— А ти їх любила?

— Дуже. І вони мене теж.

— І що?

— Нічого, от, гомонимо собі.

— От і чудово, що вони там є, потурбуються про тебе.

— Ти так гадаєш?

— Ну, звісно. Такі духи — справжній скарб. Я розповідав тобі про Ромусю, бабунину сестру?

— Ні.

— У моєї бабусі... хочеш шоколаду? А пористого? Білого чи молочного?

— Молочного.

— Моя бабуся мала зведену сестру, Ромусю, яку дуже любила. А Ромуся слабувала на сухоти. Або, може, інакше: і моя бабуня, і сухоти мали Ромусю — і сухоти перемогли. Ромуся замолоду заразилася від матері і, зі змінним успіхом, хворіла й видужувала, і так тривало цілими роками. Під час Першої світової війни вона пережила облогу Каліша, коли панував лютий голод і холоднеча, і відтоді все лише погіршувалося. Вона вийшла заміж за такого собі лікаря, який дуже її кохав і робив усе, що міг, аби її врятувати.

— А вона його?

— Що?

— Кохала?

— Мабуть, не надто. Бабуня його зненавиділа, бо колись вони приїхали з Варшави в гості, і вона підслухала їхню сварку за зачиненими дверима. Рома вигукнула: «Як ти мене гнітиш!», а бабуня уявила собі, як він за тими дверима пригнічує Ромусю своїм тілом, стрибає по ній, чавить здоровенними чоботиськами. І зненавиділа його. Він привіз їй шоколадні цукерки, а вона жбурнула їх на землю й потоптала; привіз ляльку, а вона її викинула у вікно. Та, здається, він не був таким уже поганим. За скромний спадок по якомусь дядькові, послав Рому лікуватися до Італії. Вона поїхала, там познайомилася з якимсь молодим сухотником, закохалася. І зволікала з поверненням. Той помер, і вона приїхала геть не в собі. Її лікували, як уміли, а що переважно не вміли, то методи без кінця змінювали. Чекай-но, ми ще не до каси. Приміром, вона щодня мусила випити копу сирих яєць; навіть така фотографія була: Ромуся лежить у ліжку і купа шкаралупи... більшовики спалили в каміні, як і більшість фото... але всі сподівалися. Зрештою, її мати жила із сухотами років чи не двадцять. Щоправда, понад півроку проводила в гірських санаторіях і поверталася вряди-годи, щоправда, їй зробили так звану катеринку...

— Катеринку?

— Таку операцію. Хвору легеню накручували, мов на корбу, і поверхня таким чином зменшувалася. Мало кому вдавалося таке пережити, але прабабуся пережила; їй хоч і віщували швидку смерть, та вона із цією підв’язаною легенею жила до середини війни, тобто ще кільканадцять років.

— А Ромуся?

— Чекай, не спіши. Усі сподівалися, що їй покращає. Аж тут якоїсь ночі моя бабуня, якій було тоді років чотири, прокинулася від материних ридань. Вона вилізла з ліжка й подріботіла манюніми ніжками в бік коридору. І що побачила? Батько сидить на ліжку й пригортає матір, яка не може заспокоїтися й уриваним голосом каже: «Прийшла... така сіра, сіра постать... стала на порозі й промовила: «Ромусі залишився рік... рік жити... помре... тоді й тоді... це швидше, ніж за рік...» А він пригортав її й пригортав, і повторював, що це лише сон, і знову пригортав, і зціловував сльози зі щік; кремезний, голомозий, бородатий чоловік, який зціловував сльози зі щік... Та він не був би собою, не був би педантичним, раціоналістичним і ретельним юристом Валер’яном Карнауховим, якби не занотував дати на аркушику й не заховав би його під документами в шухляді свого столу. І коли майже роком пізніше моя прабабуня отримала телеграму з Варшави, що Ромі дуже погіршало, вона вже знала, що їде побачитися з нею востаннє. Так і сталося, день у день.

— Там менше людей.

— Але глянь, які повні в них кошики. Краще сюди. Ну, гаразд. Так чи сяк, моїй бабуні було тоді років із п’ять, і вона страшенно тужила за Ромусею. А Ромуся приходила до неї щоночі, уві сні. Розмовляла, бавилася ляльками. І невдовзі тікала. «Там на мене чекають, — казала, — мене відпустили до тебе лише на п’ять хвилин. Але завтра я знову прийду». А одного разу не прийшла, і бабуня зрозуміла, що вона вже деінде. От і все. Так бабуся зростала без сестри і, щиро кажучи, без матері, яка цілі місяці проводила в санаторіях у Татрах. Вони бачилися лише кілька разів на рік — на свята й ще тоді, коли з гір у долину віяв фьон, бо цей вітер дуже шкідливий для сухотників. Проте й тоді мати спала та