Ляля - Яцек Денель
Бабуся Ванда заціпеніла, та вже за мить, сліпуче всміхаючись, немовби нічого й не сталося, провела гостей уздовж шпалери ясмину й разом з ними увійшла до будинку, де все було прибране, начищене воском, натерте до блиску, витрушене й заквітчане. На небі зблиснуло й гримнув грім, наче небесні сили прощали невдале биття в гонг, а панове й дами поквапилися опинитися всередині й пройшли коридором до вітальні, де стояв стіл. Стіл (принаймні так видавалося Вандочці) уже від порогу сяяв сріблом, сліпив вогниками на вінцях келихів, приголомшував ароматом лілей та бузку, вгинався від страв, словом, становив абсолютний шедевр.
І коли вже всі сіли до того шедевру, коли вже шедевром захопилися, коли вмовкли на ту коротку мить, доки всі візьмуть до рук ножі й виделки й покуштують страву, у кімнаті зблиснуло, і у вікно, ще не зачинене служницею, влетіла куляста блискавка, м’яч завбільшки, як бараняча голова. Вона обійшла стіл, перестрибуючи від прибора до прибора, від підставки до підставки, а тоді вилетіла крізь камін так само несподівано, як і влетіла, залишаючи занімілих гостей, поскручувані виделки й ложки, потемнілі келихи й довгу чорну смугу, випалену в столі й скатертині.
* * *
В олівських шафах і досі поневіряються рештки понівечених блискавкою приборів з монограмами WBL, які возили й перевозили з Лисова до Седльце, із Седльце до Білостоку, із Білостоку до Оліви. Від того задушливого вечора, який віщував грозу, Центральною Європою пролетіло стільки кулястих блискавок, що цей день не запам’ятався нічим, окрім кількох шматків металу й глибокого переконання, що прийом не вдався, а гості роз’їхалися додому швидше, аніж гадалося.
Іноді, коли я дивлюся на моє холодне північне місто з висоти одного з пагорбів, які починаються відразу за садом моєї бабусі, мені здається, що й воно обсмалене по краях, що й воно пахне смаленим з-під польського тиньку й фарби. І тоді мені згадується невинність блискавиці.
* * *
Я походжу з родини, у якій жінки були гордовиті, вперті й сильні, причому бабуся Ванда анітрохи не блідне поруч із ними. Тож не дивно, що після першої невдалої спроби вона зробила наступну, і вже через рік у Лисові було влаштовано новий шикарний прийом. Бабуся знову бігала по маєтку, дідусь знову дихав свіжим повітрям у саду, бабуся знову щось планувала й замовляла (гонг, щоправда, вцілів, але потрібні були нові святкові прибори), дідусь знову давав гроші й споглядав квітнучий ясмин.
Нарешті настав той незабутній день. Погода була чудова, повітря свіже й прозоре, ніщо не віщувало нової грози, гостей на прогулянці, зраділих сонцю й шелестінню листя, обвівав легенький теплий вітерець. Стіл був заставлений з таким самим незрівнянним, звісно, як на польську провінцію, смаком, як і рік тому. Срібло, келихи, букети в жардиньєрках, серветки, свічки й аркушики з іменами гостей чекали в ідеальному порядку на дам та їхніх кавалерів. Служниця з’явилася у вікні й тричі вдарила в гонг: бабуся вирішила, що всі однаково безпомильно сприймуть це за сигнал до обіду, навіщо наражатися на мовні ляпи прислуги.
Стоячи на порозі дому, Ванда Брокль простягала руку для поцілунку мужчинам і легенько вклонялася дамам, запрошуючи всіх досередини. А коли вже всі позаходили, зачинила двері і, перетнувши довгі сіни, увійшла до вітальні.
Столу не було. Замість нього, серед зім’ятих квітів упереміш зі стравами, зіжмаканої тканини й потрощеного посуду стояла велика меланхолійна корова й жувала делікатесні закуски. Поруч у різних смаколиках качалася льоха із трьома поросятами. Кінь, який необачно, як це із кіньми трапляється, залишив за собою відчинену хвіртку, крізь яку й пройшла вся ця примітивна зграя, із гідністю походжав садом, навіть не дивлячись у бік будинку.
Ошелешені гості стояли попід стінами. Дами гарячково обвіювалися хусточками, панове невпевнено підкручували вуса. Усіх запросили до саду, де нашвидку подали страви, котрі не встигли ще винести на стіл у вітальні, щоправда, усе це встигло захолонути, доки прислуга виганяла свиней із кімнат.
Це був, як можна здогадатися, останній прийом бабусі Ванди. Відтоді вона надавала перевагу чаюванню у вузькому колі знайомих.
* * *
Усе це, включно із блискавками й худобою, що гарцювала по салатах, виглядає доволі ідилічно, проте околиці Кельце в ті часи не належали до безпечних.
Напередодні Великодня й на Новий рік у повітря стріляють, бо світ саме відроджується, він молодий і слабкий, позбавлений шкаралущі, і демонам легко до нього добратися. Таке було й із молодою Польщею, на яку з одного боку наступали більшовики, з іншого — західноєвропейські концерни, а з третього — Бик та його банда.
Бик та його бандити чинили напади поблизу Лисова, і були це аж ніяк не невинні жартики, коли в когось викрадали корову чи грабували крамничку, бо такі речі належать до злодійських традицій Лисова, а жахливі, жорстокі бандитські вчинки. Тож не дивно, що коли Валер’ян приїздив із Кельце, з помешкання пані Вольгемут, до дружини й тестів, він ішов посеред дороги, в обох руках тримаючи пістолети, викапаний Джон Вейн.
І тут уже хотілося б розповісти про Бика та його банду, та цього не зробиш без історії про Рудого Геня, Бика нашого часу.
Бабуся, палка любителька квітів, майстриня вкладати букети й розплановувати сади так, аби жовта форзиція квітнула поруч із білою аличею, а смугасті блакитно-рожеві американські іриси (які називають піжамами) оточували клумби темніших сибірських ірисів, протягом багатьох років мала не лише сад перед будинком, а ще й так звану «дослідну дачу Державного управління лісами». А разом із цією ділянкою вона набула собі купу проблем, бо ця установа вимагала, аби там садили певні овочі у визначеній кількості, а бабуся садила виключно яснотки, жовтець, айстри та цар-зілля; іноді вона дозволяла собі певну екстравагантність, бо не перекопувала кожен вільний клаптик між петрушкою й салатом, як інші дачники, зате дозволяла траві спокійно рости між рододендронами та спіреєю. Зрештою, обидві сторони погодилися на компроміс, і бабуся обсадила клумби щавлем,
