Ляля - Яцек Денель

А й справді. Корабель. Одна голова на носі, друга на кормі, але ж кораблик маленький, а вище другий, ще менший.

— ... а праворуч герб моєї матері, тобто твоєї прабабки — «моєї матері, тобто твоєї прабабки», як же часто повторювали це дід і тітка; усі родинні фотографії підписані: такий і такий, наш дядько, такий і такий, наш прадід, Юлії з Модзелевських, Боньча.

Побачивши мій подив, дід повторює.

— Боньча, пане добродію. Білий єдиноріг на синьому полі.

Проте камінь персня-печатки був темний, ледь прозорий, кольору червоного вина (того напою, що його й ми, діти, мали нагоду скуштувати на велике свято, півкелиха до обіду, вина, яке подавали в спеціальних келихах, і яке нам анітрохи не смакувало... а існували ж начебто солодкі вина, яких нам ніколи не давали, щоб, як казала бабуся, не зіпсувати смак і навчити пити сухі; ой леле!).

Дідусь, узявши персня двома пальцями й піднісши до теплого світла лампи, показував мені мовчки, як промінь просвічує крізь темно-червоний камінь. Проте камінь вочевидь не збирався виявляти справжніх барв — золота корабля й білизни єдинорога; і все-таки я свято вірив дідовим словам, бо вони були частиною якоїсь прекрасної, давно загубленої поеми, яку я раптом запрагнув вивчити.

З іншої коробочки, де лежали ґудзики, дідусь урочисто витягнув темну, блискучу паличку сургучу, сказав мені «сургуч», дав торкнутися й понюхати, а тоді, покрутивши паличку над запаленим недогарком свічки, капнув кілька краплин на невеличкий шматочок картону від коробочки з-під німецького шоколаду, і потому притиснув їх печаткою.

І ми обоє зачаровано дивилися, як із давнього минулого, котре, як я потім переконався, було минулим заледве для двох поколінь, з’являється правильний, чітко відтиснений, із пишними наметами й павиними перами, подвійний картуш.

Я глянув на діда. Стоячи в ореолі феодального золота, він меланхолійно загорнув перстень у вату, поклав його до коробочки з-під чаю «Твіннінгз», присипав ґудзиками й заховав до шухляди. А золото спадало й сипалося крихтами на підлогу.

* * *

Відтоді мені часто траплялося натрапити на рештки колишніх розкошів. Ланка аметистового кольє... «Бабуся Банда завжди зневажливо відгукувалася про аметисти. Тримала їх у шухлядах секретеру, змішані з місячними каменями, гірським кришталем, малахітами, гранатами й усією тією збираниною, яку ми під час війни потрохи продавали, аби якось вижити. А цей... цей був від цілого аметистового комплекту, бабуня його отримала перед якимсь балом, коли дідусь збанкрутував уперше, бо нічого кращого він тоді не міг собі дозволити...» Томиська нот із дев’ятнадцятого століття, підписані на першій сторінці каліграфічною кирилицею: «М. де Сікар, Київ», сільнички, ложечки, віяла.

І нарешті, захований прабабусин сервіз.

Навколо парувала задушлива атмосфера, яка передує початкові іменинного прийому. Бабуся, клопочучись на кухні, однією рукою переставляла полумиски з індиком у малазі, а другою застібала під шиєю брошку з камеєю, одночасно командуючи присутніми з істинно наполеонівським хистом:

— А ти, голубчику, стань на табуретку, але спершу зніми подушку, бо посковзнешся й упадеш, отак, постав під шафою й зазирни на антресолі. Умгу. Засувка. І витягни, будь ласка, який-небудь великий полумисок.

Перед моїми очима відкрилася картина спадання води після потопу. У темній печері горішньої полиці шафи стояли гіркою, одне на одному, череваті тіла тарілок, супниць і соусниць; на їхній блідій шкірі видніли різнобарвні прожилки тріщин та орнаментів.

— Оце? Це з бабусиного сервізу, з англійського. На двадцять чотири персони, фаянс дев’ятнадцятого століття. Розмальований уручну. Чомусь енкаведисти його не забрали, але багато побилося, ось, бачиш, соусниця без вушка, ось іще відбите... — я майже побожно торкався плетива блакитних кручених паничів, що звивалися довкола тарілок і на черевці супниці, — ... а це Цмелів, о, дай-но мені той Цмелів, шинка на ньому гарно виглядатиме.

Тіла посудин, що старіли самотньо, укриті химерними оббитими орнаментами й водоростями покручених виделок та ложок, лежали, закостенілі, у темряві антресолі. Якщо існує посмертне життя предметів, то їхні душі, певне, перебували деінде, в іншому світі, де невпинно, da capo al fine переживали роки свого київського, моравицького й лисівського минулого.

Я простягнув їй Цмелів і, погладивши ще раз посинілі від забуття стебельця кручених паничів, зачинив антресолі на засувку й ключика, зліз із табурета, поклав на нього подушечку й заходився старанно вкладати шматочки шинки на намальованих букетах троянд.

Розділ V

Після Києва, після Мнина, який вони розтринькали, після Моравиці, покинутої через бабусину істерику, Броклі оселилися в Лисові, який, ніде правди діти, був справжнісінькою дірою. Але бабуся Банда, яка потайки вважала свого чоловіка графом де Бролі, вирішила відродити в Лисові колишню розкіш, і справою честі для неї стало влаштування прийому, гідного графа.

Вона походжала по всьому маєтку (наче там було де розігнатися) з почуттям місії в погляді, пильнуючи за чищенням столового срібла й поліруванням чарочок та келихів, стежачи, як дівчата лущать мигдаль і крають фініки, помішуючи в каструлях, куштуючи страви, міркуючи, як посадовити гостей, добираючи букети, намагаючись водночас побувати у двох, трьох чи й дев’яти місцях, як і годилося справжній господині з роду Девйонткевичів. А дідусь, як завжди, виходив у сад, глибоко дихав і роздивлявся квітнучі дерева й темні кола високої трави.

— ...не знаю, чи тобі це відомо, але наш кінь, Кубусь, був неймовірно розумним, гадаю, що раніше він працював у цирку, бо полюбляв ходити колами й робити різні фокуси, зрештою, він навіть яблука свої розкидав колами чи, швидше, спіралями; починав десь посередині газону, а потім одне біля одного, поступово окреслюючи чимраз ширші кола, аж доки не вирішував, що вже годі, тоді починав у новому місці, а старе поростало травою, вищою й темнішою, ніж навкруги... так от, кінь заходив до саду, коли хотів, і бабуся дуже над цим уболівала; хвіртку наче й зачиняли, але Кубусь легко міг із цим упоратися: спершу підходив збоку до дідуся, легенько відпихав його головою набік і йшов далі. А потім опанував уміння відчиняти засув зубами чи губами... ну, та гаразд. Дідусь стояв у саду, дихав повітрям, пригощав коня шматочками цукру й лагідно погоджувався з усіма вимогами Вандочки, яка знай підбігала до нього, нарікаючи на відсутність найнеобхідніших речей, як-от гонгу для скликання гостей із саду чи відповідної кількості кілець для серветок із монограмами.

Нарешті настав довгоочікуваний день. Гості з’їжджалися звідусіль візками й бричками, уклонялися й віталися, хвалили вміння господині, захоплювалися квітами, вислуховували розповіді про оранжереї в Моравиці й про те, як панові президентові Мосціцькому не смакували моравицькі дині, і