Ляля - Яцек Денель

інших знаменитих облог. Хай там як, саме тут Рома захворіла на сухоти. А діти Карнаухових? Іван, який потрапив у халепу, а халепи, здається, були прикметою тих часів, закохався в дружину свого командира з кадетської школи. Був страшенний скандал, — бабуся змовницьки посміхається, — сама не знаю, чи то щоб сподобатися цій офіцерші, чи то від розпачу, він подався обороняти від червоних якусь позицію, яку всі давно вважали втраченою; здається, більшовиків було ледь не в сто разів більше, і після відступу за ними залишилися настільки понівечені шаблями тіла, що їх неможливо було впізнати. Зрештою, про це знала хіба що тітка Саша, а від неї мама. Батько ніколи не дізнався, як загинув Іван. А може й ні. Так чи сяк, це було оповите таємницею. Зате Іванова сестра, Іринка, пережила революцію, а потім і чистки тридцятих років, і блокаду Ленінграда... складно сказати, що було найважчим. Листувалася попервах з батьком і тіткою, потім з мамою і, нарешті, зі мною. Написала кілька книжок, видала російські казки і збірку оповідань чи роман, якраз про ту облогу... називався він, здається, «Дружба». Десь там має стояти на полиці, отам. А потім листи перестали надходити, і все. У п’ятдесяті-шістдесяті, коли приїздили якісь делегації товаришів із СРСР чи коли хтось із радіо їздив із дружнім візитом, я завжди питала про Ірину або прохала, щоб там запитали. І завжди одне й те саме: «О, пташка летить», «Бачимо, товаришко, що у вас уже не такий сильний акцент», «А ви були, товаришко, у Нижньому Новгороді?» чи ще щось схоже. Доки нарешті хтось не відвів мене вбік і не сказав, що я, певне, хочу і на них, і на себе, біду накликати, і що Ірину вивезли. Більше я не питала.

Ну, але залишилася ще одна дитина Валер’яна Карнаухова, жіночої статі, народжена в щойно створеній Речі Посполитій, у Кельце, у 1919 році. Дитина мала прізвище офіцера польської армії, знаменитого гінеколога й улюбленця Дам, пана Казимира Бенецького, який зважив на прохання своєї, у принципі, уже колишньої, дружини, і вдочерив її (бо ж не всиновив).

— Ох, маму налякали різні знайомі, особливо білі росіяни, що коли моє прізвище буде Карнаухова, то поляки мене битимуть, обпльовуватимуть і зневажатимуть за всі вивезення, повстання, польсько-російську війну 1792 року, Паскевичів та Муравйових. От я й уважалася офіційно пасербицею свого батька... звісно, я хотіла це змінити, щойно досягну повноліття, але вийшла заміж за Юлека, та й по всьому.

Ну, гаразд. Отож дитина носила прізвище пана Бенецького. А ім’я? Так-от, імені в дитини не було. Якось так склалося, що із хрестинами чекали до Валер’янового приїзду, а той не міг виїхати з Радянської Росії, тож бабусю кликали «Ляля», бо вона була така гарненька, як лялечка. Прабабуся Ванда, прадід, мати, служниці, сільські баби — усі тільки «Ляля» та «Лялька», «Лялюня» й «Ляля». І лише, коли малій було років чотири, її представили високому, голомозому чоловікові з бородою, сказали: «Це твій татко» й почали підшуковувати ім’я, яке відповідало б здрібнілому «Ляля». Поміж усіх Луїз, Галін, Лен та Каролін вибрали саме Гелену. Щоправда, антична історія навіть у найпростішому викладенні до такого вибору не заохочувала, але, як відомо, вона час від часу любить повторюватися.

* * *

Я вже згадував, що бабусина оповідка в’ється, наче зелений горошок, випускаючи щоразу нові й нові чіпкі пагони. І тут я винен читачеві ще один довгий, зелений, чи, радше, кольору сепії, вусик, такий собі ліричний відступ, бо ж ніяк не можу не згадати про кілька пригод, які сталися з моїм дідом, Валер’яном Карнауховим, колишнім юрисконсультом Південно-Західної залізниці, перш ніж він оселився в пані Вольгемут і варив какао в окремій каструльці.

— Тато, як і годиться адвокатові, висловлювався гладко й переконливо, і якось так йому вдалося прихилити до себе більшовиків, що вони не лише не розстріляли його на місці, хоча він, звісно, буржуй викапаний, але навіть доручили йому обов’язки управдома. Приходили, розпитували, забалакували його, аж якось батько їм і каже: «Ге, от ви все про чесність, принципи, голови гарними фразами напхані, а боброву шапку в мене ви таки вкрали». То вони перезираються, тоді на нього дивляться, і знову перезираються. «Боброву? — питають. — Боброву, громадянине Валер’яне Івановичу Карнаухов? Тоді ми пошукаємо». І пошукали, і знайшли, і віддухопелили злодія, як Сидорову козу побили, ще й принесли чверть свині на замирення. Уявляєш собі свого кришталево-чесного діда Зиґмунта в такій ситуації? Він би сказав, що де там, йому тільки шапка потрібна, бо зручна, тепла така, у морози добра. А вони б розлютилися і його негайно розстріляли. Але мій батько — то інша справа. Чверть свині засмажив, запросив їх усіх, і злодія теж, до столу, налив у чарки горілки, з’їли, випили за згоду. А тоді вже, трохи під мухою, кажуть йому, що коли вже він такий їм друг, то, може, допоміг би їм, бо якась сволота контрреволюційна ходить ночами й перерізає їм телефонні дроти, причому щоночі, а зв’язок, це вам, перепрошую, не абищо, на війні не остання річ. І батько погодився. Ходив з ними дільницею, і навіть далі, від смерку до світання долав паркани, брьохав через струмки. Нікогісінько. Лише одного разу сказав своїм товаришам більшовикам, що бачив такого диверсанта: низенького рудого курдуплика. Низенького рудого курдупля, бо сам був голомозий і кремезний як дуб, а це ж він сам ходив і ночами перерізав ці дроти, щоб помститися за Івана.

Та невдовзі з революції поступово в муках почала виникати держава. Кров їхньої імператорської величності, наступника трону, принцес, доктора Боткіна й прислуги забризкала стіни льоху в Єкатеринбурзі, Фелікс Едмундович себе не шкодував, працював днями й ночами, за що через багато років йому фарбували долоні червоною фарбою, і взагалі ставало чимраз небезпечніше, так, що знайомства з більшовиками, аби спокійно жити, уже не вистачало, бо ж зрозуміло: лікар може бути корисним, художник, скажімо, але чим корисний може бути адвокат? Адвокат — це найгірший ґатунок буржуя, послідущий білоручка, що наживається на людській кривді.

Не кажучи вже про те, що й за прекрасною пані Бенецькою засумував, і за дитиною, ще невідомо, хлопчик це, а чи дівчинка. Тож Валер’ян поспродував меблі, помешкання, столове срібло й картини, накупив за те діамантів, рубінів, смарагдів і золота, чого-чого, а цього добра в Росії вистачало, зашив усі коштовності в пальті, і з невеличким дорожнім несесером подався в незвідане, маючи за