Ляля - Яцек Денель

На варшавському вокзалі, щойно протиснувшись крізь натовп, він помітив, що пальто потяте бритвою й випотрошене за всіма правилами варшавського злодійського мистецтва. За півгодини на Маршалковській чи, може, на Новому Світі, почув: «Очам своїм не вірю, пан радник Карнаухов, тьху, щоб мене грім побив, тьху, коли мене зір не обманює!» Підвів голову й побачив перед собою пана, скажімо Розенцвайга, дерево й папір, гурт-роздріб, якому він не раз залагоджував дрібні справи в Києві. «А що це ви, пане раднику, такий невеселий?», — чує після перших слів привітання. «Ніколи ще так не було, щоб якось не було, і ніколи так не буде, щоб якось не було! Що ви кажете, тут, у Варшаві, на вокзалі? Оце-то нещастя, оце-то доля розпорядилася!», — і вже за мить: «То скільки вам, пане раднику, потрібно?» «Але я не матиму, з чого віддати...» А Розенцвайг примружився та й каже: «Матимете, не матимете... Як пощастить, пане раднику, то віддасте, а ні — то й не віддасте. Небо нам на голову не впаде». Отак пан Розенцвайг позичив радникові Карнаухову скількись-там тодішніх марок чи злотих, хто таке нині пам’ятає, а тоді порекомендував йому в Кельце пансіон пані Вольгемут, дуже порядної вдови, яка не дертиме, мов циган за маму, і взагалі кришталево чесна жінка.

Ось так Валер’ян зі своїм дорожнім несесером знайшов тимчасове пристановище в пансіоні пані Вольгемут, де цілими днями опановував секрети польської граматики й торгівельного кодексу, готуючись підтвердити своє адвокатське звання. Водночас він намагався розшукати Ірену Бенецьку, доньку Ванди й Леонарда Броклів, власників маєтку «Моравиця», який, зрештою, перебував уже в геть інших руках.

І треба ж було, щоб, розпитуючи людей, Валер’ян потрапив до Лисова й побачив, що знайшов їх усіх, тобто найперше Ірену й Лялю, а лише трохи згодом — своїх майбутніх тестів. Бабуся Ванда подивилася на нього, підібгала вуста й лише просичала: «Москаль та й годі». І це був її єдиний коментар до ситуації. Зрештою, іще протягом багатьох років, щоразу, коли вона чула із чиїхось вуст похвалу на адресу зятя, бабка повторювала те саме: «Москаль та й годі», байдуже, що хвалили — чи то його кухню, чи музичний хист, чи вміння лікувати мігрень накладанням рук. І лише згодом, під кінець життя, почала називати його «своїм найдорожчим захисником».

Так чи сяк, Ірена й Валер’ян віднайшли одне одного, при нагоді майбутня жона оглянула квартиру майбутнього чоловіка, і таким чином на поверхню випливла ота славетна каструлька, у якій Валер’ян варив какао. А що готував він у ній лише какао, то ніколи її не мив, бо що ж такого може статися — і те какао, і це какао. І так, як прабаба показувала бабусі, так нам бабуся показувала на будь-якій маленькій каструльці двосантиметровий шар легендарного какаового накипу.

І щойно впоравшись і з каструлькою, і необхідними формальностями, вони уклали, із певним, щоправда, запізненням, законний шлюб у якійсь кальвіністській каплиці, бо не могли обвінчатися ані за православним, ані за католицьким обрядом. Зрештою, для цього довелося одному з них перейти на кальвінізм, і Валер’ян сказав: «Е-е-ех, я собі перейду, а дитина може бути католичкою». А католицьке дитя викликало потім щире обурення, вихваляючись у товаристві своїх подружок у фреблівському садочку пані Марилі Мождженської, як воно побувало на вінчанні своїх батьків, вичепурене у святкову білу сукенку, гаптовану трояндочками.

Розділ IV

Лисів. Що для когось по той бік цієї книжки може означати назва «Лисів»? Із таким самим успіхом я міг би написати: Єнджеїв, Курозвенки, Сташів. Та я, котрий вечорами, перед сном, оповитий запахом мила й води так, як можуть пахнути водою й милом тільки діти, вислуховував сотні оповідей про це місце, і Лисів був для мене чарівною країною, Нарнією або Ханааном, відокремленою від мене й нас усіх величезною завісою війни, війни такої ж далекої й нечуваної, як маркоманські війни чи хроніки Флавія.

Отож був Лисів за великою водою, за муром непробивним, у тому предивному світі, що його ми умовно звемо минулим і хитро розташовуємо за нами, так, як колись розташовували рай і лотофагів на щонайвіддаленіших островах Сходу чи Заходу, під землею або понад хмарами; я порівнював Лисів з Едемом, Єрусалимом, Содомом, Парижем і Венецією...

Треба на Лисів дивитися широко розплющеними очима, як дивилася на нього моя бабуся, а через багато років і я, коли вечорами водили мене потаємними куточками покоїв, між віялами із чорних страусових пер та гіпсовими ґаргульями, між яблунями й грушами, між скрипками й дзеркалами — розплющити очі так, як відкриваєш їх уві сні, опиняючись перед осяйними неіснуючими перспективами.

* * *

Проте Лисів, ця магічна, ефемерна країна, не взявся отак із нічого, з якогось там бренькання під настрій чи янгольських чинів, а з рублів дідуся Брокля, точніше із Мнина й Моравиці, отож далі слід чекати ліричного відступу.

Ще до революції дідусь під час якогось із випадкових періодів свого процвітання знову став власником автомобіля із шофером, картин, лакових ширм і цукроварні на Україні, причому останньої лише до революції, бо тоді його працівники зворохобилися, завдяки чому такий собі Островський написав книжку «Як гартувалася сталь», але це вже геть інша історія. Так чи сяк, ще до бунту працівників, дідусь вирішив стати поміщиком. Сам не знаю, що мені в цій історії подобається більше — срібні рублі чи барвисті банкноти, як у Достоєвського, хай там як, а значну кількість тих чи інших дідусь обміняв на землю, а що був він австрійським підданим, якому не вільно було володіти землею в Російській імперії, то найлюбіша й найрозумніша Іренка фігурувала як офіційна власниця в усіх документах. Спочатку вона володіла Мнином, величеньким маєтком, який налічував чи не понад тисячу гектарів, але розмінявся ще до Першої світової, і всі його гектари, чи може, волоки, вершки, чи як там це міряли, залишилися хіба що довгими рядками зграбних цифр на канцелярському папері, бо землею розпоряджався хтось інший. Було в тім якесь хитромудре шахрайство, бо ще в тридцяті радник Валер’ян Карнаухов мусив виправдовуватися й пояснювати, чому він не сплачує податку на землю з цих величезних, успадкованих від тестя володінь, яких він ніколи навіть на очі не бачив.

Утративши Мнин, за решту грошей, що залишилися в нього з київських часів, дідусь Брокль купив Моравицю під Кельце, маєток, може й менший, але цілком