Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

3

– Уже протягом якогось часу ми розслідуємо Вальсові махінації. Справу було відкрито, коли комісія з цінних паперів Банку Іспанії у своєму звіті зазначила про порушення під час операцій, проведених так званим Фінансовим консорціумом Національної групи, очолював який Міґель Анхель Убач, твій батько… Чи, правильніше сказати, чоловік, якого вважали твоїм батьком. Ми запідозрили, що цей консорціум – лише димова завіса з державною печаткою, створена для того, щоб усе експропрійоване, а простіше сказати, награбоване під час громадянської війни поділити між обраними. Ця війна, як і всі війни на світі, розорила країну і збагатила тільки тих небагатьох, що вже були багатими до її початку. Для цього війни й потрібні. Консорціум також використовувався, щоб купляти спільників і покровителів, оплачувати дрібні й не дуже послуги, зради й мовчання. Це був механізм, завдяки якому багато хто зумів піднестися. Серед них і Маурісіо Вальс. Ми знаємо, що Вальс вчинив, Аріадно. Що він вчинив тобі і твоїй родині. Але цього не досить. Нам потрібна твоя допомога, щоб довести цю справу до кінця.

– Навіщо? Вальс мертвий.

– Щоб відновити справедливість. Так, Вальс мертвий, але багато хто з тих сотень людей, чиї життя він зруйнував, досі живі, і вони заслуговують на справедливість.

Вікторія недовірливо поглянула на нього.

– То ви цього шукаєте? Справедливості?

– Ми шукаємо правди.

– Хто це, ви?

– Ми – це група громадян, які поклялися присвятити своє життя служінню нашій батьківщині, щоб зробити Іспанію справедливішою, чеснішою і відкритішою країною.

Вікторія розреготалася. Леандро дивився на неї з серйозним виразом на обличчі.

– Я й не сподіваюся, що ти мені повіриш. Відразу. Але я збираюся довести тобі, що ми – це ті, хто намагається змінити все зсередини, тому що інакше нічого змінити неможливо. Ми прагнемо відродити цю країну й повернути її людям. Ми – ті, хто важить своїм життя, аби те, що сталося з тобою і твоєю сестрою, те, що сталося з твоїми батьками, ніколи більше не повторилося, щоб ті, хто скоїв ці злочини, заплатили за них і щоб правда вийшла на яв, адже без правди не буває справедливості, а без справедливості не буває миру. Ми виступаємо за зміни й за рух до прогресу. Ми – ті, хто прагне покінчити з державою, що служить лише купці обраних, які використовують її інституції, щоб захистити свої привілеї за рахунок простих робітників і знедоленого люду. І це не тому, що ми герої, а лише тому, що хтось має це зробити. А крім нас, більше нікому. Тому нам потрібна твоя допомога. Об’єднавшись, ми зможемо досягти нашої мети.

Запала тривала мовчанка, протягом якої вони лише дивилися одне на одного.

– А якщо я не захочу вам допомогти?

Леандро стенув плечима.

– Ніхто не може тебе до цього змусити. Якщо ти вирішиш, що не хочеш долучитися до нас і що тобі байдуже, чи буде відновлено справедливість для тих, хто зазнав такої самої долі, як і ти, я не буду тебе приневолювати. Усе в твоїх руках. Вальс помер. Для людини в твоєму становищі найлегше було б лишити все позаду й розпочати нове життя. Хто зна, можливо, я на твоєму місці так би й вчинив. Проте мені здається, що ти не така. Мені здається, що насправді для тебе важливою є не помста, а правда і справедливість. Так само – а може, й більше, – як і для нас. Мені здається, ти хочеш, щоб винні заплатили за свої злочини, а їхні жертви повернули собі те, чого їх було позбавлено, і жили з упевненістю, що люди, які втратили свої життя заради них, зробили це не намарне. Однак усе в твоїх руках. Я не маю наміру тримати тебе силою. Он двері. Ти можеш вийти звідси, коли тобі заманеться. Ми привезли тебе сюди лише тому, що тут ти в цілковитій безпеці. Тут ми можемо захистити тебе, доки не доведемо цю справу до кінця. Усе залежить від тебе.

Вікторія спрямувала погляд на двері з номера. Леандро налив собі ще одну філіжанку кави, розчинив у ній п’ять шматочків цукру і став спокійно з насолодою посьорбувати.

– Досить тобі лише попросити, і машина забере тебе й завезе, куди ти захочеш. Ти ніколи більше не побачиш мене і не почуєш про нас. Лише скажи слово.

Вікторія відчула, як усередині в неї все стиснулося.

– Тобі не обов’язково вирішувати зараз. Я знаю, через що ти пройшла, і знаю, що ти заплуталася. Що не довіряєш ні мені, ні будь-кому в світі. І це цілком зрозуміло. Я на твоєму місці також нікому б не довіряв. Але ти нічого не втрачаєш, якщо даси нам шанс. Один день. Чи навіть кілька годин. Ти можеш піти будь-якої миті, нікому нічого не пояснюючи. Але я сподіваюся, що ти цього не зробиш. Я прошу тебе цього не робити. Прошу дати нам можливість допомогти іншим.

Вікторія зауважила, що їй тремтять руки. Леандро з безмежною чулістю всміхнувся до неї.

– Будь ласка…

Якоїсь миті, крізь сльози, вона кивнула.

4

Протягом півтори години Леандро розповідав, що їм вдалося з’ясувати.

– Мені знадобилося чимало часу, щоб відновити картину того, що сталося. Зараз я коротко переповім тобі те, що ми знаємо, чи то пак думаємо, що знаємо. Ти побачиш, що в моїй розповіді будуть прогалини і що ми в дечому помиляємося. Може, навіть багато в чому. Ось тут і буде твій вихід. Якщо ти не проти, я розповідатиму те, що, як мені здається, сталося, а ти виправлятимеш мене там, де я помилятимуся. Домовились?

Голос Леандро заколисував і спонукав до покірності. Хотілося заплющити очі й лишитися бодай на якусь часину в обіймах цього голосу, вбраного у форму оксамитових слів, які видавалися правильними й логічними, хай що б не значили.

– Домовилися, – погодилася вона. – Я спробую.

Чоловік усміхнувся з вдячністю й теплотою, і Вікторія відчула себе в безпеці, захищеною від того, що чигало на неї за стінами цього готелю. Потроху, не поспішаючи, Леандро розказував їй історію, яку вона пречудово знала. Розповідь починалася, коли Аріадна була ще маленькою дівчинкою. Її батько, Віктор Маташ, познайомився тоді з чоловіком на ім’я Міґель Анхель Убач, впливовим фінансистом, чия дружина захоплювалася Маташевими книжками й переконала чоловіка звернутися до письменника, щоб той за чималий гонорар написав банкірові автобіографію.

Її батько, що зазнавав фінансової скрути, погодився на