Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Хочу пити.

– Не збагну чому. Ти випила щонайменше вісімдесят відсотків моєї крові.

– Доки не анестезія повністю не вийде, вам не можна пити, – сказав лікар Сольдевіла.

– Це не страшно, ось побачиш, – заспокоїв її Фермін. – Анестезія проходить, як роки в семінарії: суцільне солодійство.

Лікар Сольдевіла метнув на нього нищівний погляд.

– Намагайтеся не турбувати пацієнтку своїми непристойностями, якщо вам не тяжко.

– Мовчу, як у могилі, – виголосив Фермін і перехрестився, щоб надати більшої ваги своїм словам.

Лікар Сольдевіла щось невдоволено пробурчав.

– Я повернуся завтра вранці. А доти треба, щоб ви чергували коло неї. За найменшої ознаки лихоманки, запалення чи зараження відразу викликайте мене. О будь-якій годині. Хто лишиться першим? Ні, тільки не ви, Ферміне.

Беа виступила вперед.

– Я лишуся, – мовила вона тоном, який не лишав можливості для суперечки. – Ферміне, я зоставила Хуліана з Софією, але хвилююся, тому що він орудує нею, як собі хоче. Я подзвонила Бернарді, щоб вона прийшла до нас і наглянула за ним. Вони можуть спати в нашій спальні. Чисті простирадла я лишила в комоді, Бернарда знає, де все є. Даніель спатиме на канапі.

Даніель кинув погляд на свою дружину, але рота не розтулив.

– Не турбуйся. Я заколисаю пестунчика так, що він спатиме, як бабак. Крапля коньяку з медом у молоці робить дива.

– Не смій споювати мого сина. І будь ласкавий не говорити з Хуліаном про політику, бо він потім усе повторює.

– Слухаюсь. Оголошується безстрокове обмеження на політінформацію.

– Беа, не забудьте: щочотири години їй треба колоти антибіотики, – мовив лікар.

Фермін обернувся з дурнуватою усмішкою до Алісії.

– Не бійся, донья Беа, попри те що сьогодні поводиться, наче сержант, робить уколи, як янгол. Оскільки її шановний батечко – діабетик, хоч аж ніяк не цукерочка, то вона так набила руку, що їй позаздрить навіть нільський леопардовий москіт, чи як там звати тих африканських комарів. Беа ще змалечку цього навчилася, бо ніхто більше в її родині не наважувався, і тепер коле нас усіх, зокрема й мене, а я пацієнт непростий, бо маю сталеві сідниці й, напруживши м’язи, можу навіть зігнути голку.

– Ферміне! – скрикнула Беа.

Той по-військовому віддав честь і підморгнув Алісії.

– Що ж, моя люба вампіриця, лишаю тебе в надійних руках. Постарайся нікого не вкусити. Я повернуся завтра. Слухайся в усьому сеньйори Беа і пильнуйся по спромозі, щоб не померти.

– Зроблю все, що зможу. Дякую тобі за все, Ферміне. За те, що знову врятував мене.

– Пусте. Ходімо, Даніелю, цей вираз остовпіння на твоєму обличчі жодним чином не прискорить одужання.

Фермін пішов, потягнувши за собою Даніеля.

– Отже, якщо вам усе зрозуміло, я вас покидаю, – сказав лікар. – Як звідси вийти?

– Я вас проведу, – запропонував сторож.

Вони лишилися наодинці. Беа присунула стілець і сіла біля Алісії. Якийсь час вони мовчки дивилися одна на одну. Алісія спробувала зобразити вдячну усмішку. Беа незворушно дивилася на неї. По якомусь часі до приміщення, в якому вони перебували, зазирнув сторож і оцінив ситуацію.

– Доньє Беатріс, якби вам щось було потрібно, ви знаєте, де мене знайти. Я залишив ковдри й медикаменти з лікарськими приписами на поличці.

– Дякую, Ісааку. На добраніч.

– На добраніч тоді. На добраніч, Алісіє, – попрощався сторож.

Кроки його, віддаляючись, пролунали по коридору.

– Схоже, мене тут усі знають, – промовила Алісія.

– Так. Схоже, тебе всі знають. Шкода тільки, що ніхто достеменно не знає, хто ти насправді.

Алісія кивнула з покірливою усмішкою, на яку Беа так само не відповіла. Між двома жінками запала тяжка й тривала мовчанка. Алісія водила поглядом по стінах, заставлених книжками від підлоги до стелі. Вона знала, що очі її доглядачки прикуті до неї і невідступно стежать за кожним її рухом.

– Можна дізнатися, чому тобі смішно? – поцікавилася Беа.

– Таке безглуздя! Мені наснилося, що я цілувала дуже вродливого чоловіка, але не знаю, хто він.

– У тебе така звичка – цілувати незнайомців? Чи ти це робиш тільки під анестезією?

Тон Беа різонув, наче бритвою, і щойно слова злетіли з її губ, як вона вже пошкодувала про них.

– Вибач, – пробурмотіла вона.

– Не вибачайся. Я на це заслужила, – сказала Алісія.

– За три години з лишком мені треба буде вколоти тобі антибіотики. Чому б тобі не спробувати трохи поспати, як радив лікар?

– Навряд чи я зможу. Мені страшно.

– А я гадала, що ти нічого не боїшся.

– Я просто добре це приховую.

Беа хотіла щось сказати, але припнула язика.

– Беа?

– Що?

– Я знаю, що не маю права просити в тебе пробачення, але…

– Забудь про це. Тобі немає за що просити в мене пробачення.

– А якби я таки попросила, ти пробачила б мене?

– Твій друг Фермін каже, що той, кому треба пробачення, мусить іти до сповідальні або купити собі пса. Мушу визнати – поки він мене не чує, – що чи не вперше він має рацію.

– Фермін – мудрий чоловік.

– У нього бувають хвилини просвітлення. Тільки не кажи йому цього, а то ніхто більше не зможе його витерпіти. А тепер поспи.

– Можна потримати тебе за руку? – запитала Алісія.

Беа завагалася на мить, але потім усе ж погодилася. Довший час вони мовчали. Алісія заплющила очі, дихання її стало повільнішим. Беа дивилася на цю дивну жінку, якої боялася і якій водночас співчувала. Невдовзі після того, як Алісію, що марила, привезли сюди, лікар захотів оглянути пацієнтку, і Беа допомагала її роздягати. Перед її очима ще досі стояв той жахливий шрам, що покалічив дівчині ногу.

– Даніель – щасливий чоловік, – прошепотіла Алісія.

– Ти піддобрюєшся до мене?

– Дружина й мати. Мені б ніколи не вистачило відваги.

– Я гадала, ти вже спиш, – мовила Беа.

– Я також.

– Болить тобі?

– Ти про шрам?

Беа не відповіла. Алісія далі лежала з заплющеними очима.

– Лише трохи, – відказала вона. – Анестезія притлумила біль.

– Звідки він у тебе?

– З війни. Мене поранило під час бомбардування.

– Мені шкода.

Алісія стенула плечима.

– Допомагає відлякувати залицяльників.

– У тебе їх, мабуть, хоч греблю гати.

– Нічого путящого. Найкращі чоловіки закохуються в таких жінок, як ти. Мене вони лишають тільки для своїх фантазій.

– Якщо ти намагаєшся, щоб мені стало тебе шкода, – тобі це вдалося.

Алісія всміхнулася.

– Не думай собі, ніби про мене вони не фантазують, – мовила Беа, тихо підсміюючись.

– Я в цьому