Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Софія ображено кивнула.
– А тепер іди за прилавок і вдай, ніби робиш щось корисне.
Щойно вони позбулися Софії, сеньйор Семпере звернувся до свого сина й Ферміна.
– Я досі чекаю, коли ви мені поясните, що в біса відбувається.
– Ви зажили вже своїх серцевих ліків?
– Разом із кавою.
– Яка чудова ідея! Вам лишилося тільки вмочити, наче сухарик, динамітну шашку, і тоді ми все знатимемо про мистецтво кавування.
– Не втікай від теми, Ферміне.
Той звернувся до Даніеля.
– Я подбаю про це. А ти йди собі й поводься так, наче ти – це я.
– Тобто?
– Тобто не роби дурниць. Ці зайчики стежать за крамницею, сподіваючись на наш хибний крок…
– Треба було б підмінити Беа…
– Підмінити Беа? – перепитав сеньйор Семпере. – А чим вона зайнята?
– Усякою всячиною, – відрізав Фермін. – Даніелю, нікуди не виходь звідси. Піду я, у мене є досвід воєнної розвідки, і я вислизну від них, наче вугор. Ну ж бо, йди звідси. Щоб не видалося, ніби ми тут про щось змовляємося.
Даніель нехотя пішов, лишивши їх самих за завісою підсобки.
– То що? – запитав сеньйор Семпере. – Ти нарешті розкажеш мені чи ні, що тут діється?
Фермін покірливо всміхнувся.
– Хочете «Суґусу»?
8
День здавався цілою вічністю. Години тяглися нескінченно довго, доки Даніель чекав на повернення Беа, лишивши більшість покупців на батька. Фермін вислизнув із книгарні невдовзі по тому, як видав сеньйорові Семпере свій черговий вінегрет із монументальної брехні й часткової правди, зрештою таки заспокоївши старого книгаря бодай на кілька годин і вгамуваши потік його запитань.
– Треба, щоб ми поводилися нормальніше нормального, Даніелю, – сказав йому товариш, перш ніж вилізти крізь віконце в підсобці, яке виходило на майданчик перед церквою Святої Анни, і таким чином вибратися з книгарні непомітно для поліційного агента, якого Ендайя лишив стежити за ними.
– Коли це ми поводилися нормально?
– Зараз не час для екзистенційних питань. Тільки я побачу, що шлях чистий, змиюся від шпигів і підміню Беа.
Урешті Беа прийшла близько полудня, коли Даніель уже почав сивіти й пообгризав собі нігті ледь не до ліктя.
– Фермін мені все розповів, – сказала вона.
– Він дістався до вас без пригод?
– Дорогою зупинявся, щоб купити солодощі – каже, не зміг втриматися, бо вони називаються «перса черниці», – і пляшку білого вина.
– Білого вина?
– Для Алісії. Лікар Сольдевіла конфіскував пляшку.
– Як Алісія?
– Стабільно. Лікар каже, що вона ще слабка, але зараження нема і гарячки також.
– Вона щось казала? – не відступав Даніель.
– Про що?
– Чому мені здається, наче всі від мене щось приховують?
Беа погладила його по обличчю.
– Ніхто від тебе нічого не приховує, Даніелю. Де Хуліан?
– У дитсадку. Його завела Софія.
– Увечері заберу його я. Треба вдавати, наче все нормально. А де твій батько?
– Он там, аж кипить.
Беа стишила голос.
– Що ви йому розповіли?
– Фермін згодував йому одну зі своїх епічних поем.
– Ясно. Я йду на закупи до «Бокерії». Тобі щось потрібно?
– Нормальне життя.
По обіді батько лишив його самого в книгарні. Беа ще не повернулася, і Даніель, занепокоєний, у собачому настрої через відчуття, що його ошукали, вирішив піднятися нагору, начебто щоб трохи подрімати. Уже кілька днів він плекав підозру, що Алісія з Ферміном щось від нього приховують. І ось тепер, як видається, до них долучилася Беа. Кілька годин він мізкував над усім цим, мордуючи собі душу. Життя його вже навчило, що в таких випадках найкраще прикинутися дурником і вдати, що нічого не второпав. Це, врешті-решт, була саме та роль, яка завжди йому діставалася. Ніхто не очікував від добряги Даніеля, бідолашного сироти й вічного підлітка з чистим сумлінням, щоб він розібрався в будь-чому. Для цього були інші, які, схоже, завжди мали для нього готові відповіді, написані чи не раніше, ніж з’явилися запитання. Здається, ніхто тут досі не зауважив, що він уже багато років не носить коротких штанців. Іноді навіть маленький Хуліан позирав на нього крайока й підсміювався, наче його батько прийшов до цього світу лише для того, щоб робити дурниці й здивовано глипати очима, коли інші втаємничували його.
«Я сам сміявся б із себе, якби міг», – думав Даніель. Ще не так давно він здатен був глузувати зі своєї власної тіні, плисти у фарватері Ферміна та його дотепів і втілювати собою образ вічного простака, якого взяв під свою опіку його донкіхотський янгол-охоронець. Це була хороша роль, у якій він почував себе зручно. Він і далі радо б лишався тим Даніелем, якого бачили всі довкола, а не тим, що вночі, коли Беа і Хуліан спали, спускався потемки до книгарні й усамітнювався в підсобці, де відставляв убік старий радіатор, який уже не працював. За ним була гіпсова панель, яка натиском відчинялася всередину.
Там, у глибині тайника, під стосом старих і вкритих пилом книжок, лежав альбом із газетними вирізками про Маурісіо Вальса, які Даніель викрав із архіву бібліотеки «Атенео». На цих сторінках було все публічне життя міністра, рік за роком. Даніель знав кожну новину, кожне газетне повідомлення напам’ять. Остання звістка, про міністрову загибель у дорожньо-транспортній пригоді, була найболючіша.
Вальс, чоловік, який позбавив його матері, вислизнув-таки від нього.
Даніель навчився ненавидіти це обличчя, яке так полюбляло з’являтися на фотографіях у миті своєї слави. Він дійшов висновку, що ти не дізнаєшся, ким є насправді, доки не навчишся ненавидіти. А коли ненавидиш по-справжньому, коли дозволяєш своїй люті спалювати тебе зсередини, поступово поглинаючи ту дрібку доброго, яку, ти гадав, носиш у собі, то тримаєш це від усіх у таємниці. Даніель гірко посміхнувся. Ніхто не думав, що він здатен тримати щось у таємниці. Він ніколи цього не вмів робити. Навіть маленьким хлопчиком, коли тільки завдяки вмінню зберігати таємниці можна тримати цей світ і всю його порожнечу на відстані. Навіть Фермін чи Беа не підозрювали, що він ховає тут цю теку, до якої стільки разів звертався, щоб підживлювати ту темряву, яка розросталася в нього всередині, відколи Даніель дізнався, що славетний Маурісіо Вальс, велика надія Іспанії, отруїв його матір. Усе це лише здогадки, казали йому. Ніхто не знає достеменно, що тоді сталося. Даніель лишив сумніви й підозри позаду і жив у світі певних речей.
І найгіршою з них, певністю, яку він не здужав осягнути розумом, було те, що Даніелеві вже ніколи не вдасться відновити справедливість.
Ніколи не настане той