Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Раніше ти мені подобалася більше, коли була бідолашкою при смерті.

– То ти мені пробачаєш?

– Що тобі з мого пробачення?

– Мені не подобається думати, що через мене ти зробився янголом-охоронцем Даніеля та його родини.

– Я бібліографічний дорадник книгарні «Семпере й сини». Янгольські функції – це твоя вигадка.

– Ти впевнений, що не вважаєш, ніби, врятувавши одну порядну людину, зможеш урятувати весь світ, або принаймні зберегти ймовірність того, що в ньому лишиться щось хороше?

– Хто тобі сказав, що ти порядна людина?

– Я кажу про Семпере.

– А хіба в глибині душі тобі не байдуже, моя люба Алісіє?

– Я не вважаю, що у цьому світі є щось порядне, заради чого його варто рятувати, Ферміне.

– Насправді ти так не думаєш. Просто ти боїшся визнати, що таки є.

– Або ж ти боїшся визнати, що нема.

Фермін невдоволено чмихнув і сягнув рукою у кишеню свого габардинового пальта за ласощами.

– Облишмо краще цю претензійність, – вирішив він. – Ти лишайся зі своїм нігілізмом, а я лишуся з моїм «Суґусом».

– Обидві цінності – щонайнадійніші.

– Коли вони є.

– Поцілуй мене на добраніч, Ферміне.

– Які у нас із тобою можуть бути поцілунки?!

– У щічку.

Фермін повагався, але зрештою таки нахилився й торкнувся губами її чола.

– Спи вже, сукубе.

Алісія заплющила очі й усміхнулася.

– Я тебе дуже люблю, Ферміне.

Почувши, як він мовчки заплакав, вона простягнула руку й намацала Фермінову. Ось так, міцно сплівши пальці, вони й заснули в теплі свічки, що догоряла.

10

Двічі або тричі на день Ісаак Монфорт, сторож цього місця, приносив їй склянку молока, тости, намащені мармеладом і маслом, і якісь фрукти або солодощі з кондитерської «Ескрібá» – почастунки, які зазвичай купляються тільки в неділю. У Ісаака, окрім літератури і самітницького життя, були свої слабкості, а найпаче ті, що з лісовими горіхами й вершковим кремом. Після численних прохань сторож став приносити також старі газети, попри те що лікар Сольдевіла дивився на це кривим оком. Так Алісія прочитала все, що преса опублікувала про смерть Маурісіо Вальса, і відчула, як кров знову закипає їй у жилах. «Це те, що тебе врятувало, Алісіє», – подумала вона.

Старий Ісаак, хоч і видавався чоловіком злостивим, насправді був лагідний на вдачу і неабияк прихилився до Алісії, що було доволі помітно. Сторож казав, що вона схожа на його доньку, яка загинула. Її звали Нурія. Він завжди носив із собою два її портрети: на одному зображена була загадкова на вигляд жінка з сумним поглядом, а на другому – усміхнена дівчинка, що обіймала чоловіка, у якому Алісія впізнала молодшого на кілька десятків років Ісаака.

– Вона пішла від мене, так і не дізнавшись, як сильно я її любив, – казав сторож.

Іноді, коли він приносив тацю з їжею і Алісія змушувала себе проковтнути два чи три шматочки, Ісаак поринав у спогади й починав розповідати про Нурію та про свої докори сумління. Алісія слухала. Вона здогадувалася, що старенький сторож іще нікому не звіряв свій смуток. Провидінню заманулося надіслати йому цю чужу жінку, яка здалася йому подібною на ту людину, яку він любив найдужче, щоб тепер, коли вже запізно, коли в цьому вже немає жодного сенсу, Ісаак зміг знайти розраду і спробував урятувати Алісію, віддавши ту ніжність і тепло, які їй не належали. Часом, говорячи про доньку, старенький починав плакати, коли спогади змагали його. Тоді він ішов і не повертався протягом кількох годин. Щирий біль любить самоту. Алісія, по правді сказати, відчувала полегшення, коли Ісаак забирав свою безмежну скорботу, щоб побиватися на самоті, адже єдиний біль, якого вона так і не навчилася терпіти, – це біль, який відчуваєш, коли перед тобою плаче стара людина.

Усі сиділи з нею по черзі. Даніелеві подобалося читати їй книжки, які він брав із книгосховища-лабіринту, найпаче ті, що належали перу такого собі Хуліана Каракса, до якого хлопець відчував особливу прихильність. Перо Каракса викликало в Алісії думки про музику й шоколадні торти. Миті, які вона проводила щодня з Даніелем, слухаючи Караксові оповіді, давали змогу їй забутися в гущавині слів і образів, які завжди так шкода було покидати. Її улюбленим твором була коротка повість, що називалася «Ніхто». Останній абзац Алісія вивчила напам’ять і тихо шепотіла собі перед сном:

«На війні він здобув багатство, а в коханні втратив усе. Йому не судилося народитися для щастя й не судилося насолодитися плодами тої пізньої весни, що прийшла до його серця. Він знав, що решту своїх днів доживатиме на самоті у вічній осені, не маючи ані жодного товариства, ані спогадів – лише непогамоване жадання й докори сумління, і що коли хтось запитає, хто звів цей будинок і хто жив у ньому, перш ніж він перетворився на зачароване руйновище, люди, яким відома проклята історія цієї будівлі, опускатимуть очі й ледь чутним голосом, благаючи подумки, щоб слова їхні відніс вітер, відповідатимуть: ніхто».

Невдовзі виявилося, що про Хуліана Каракса не вільно говорити майже ні з ким, особливо з Ісааком. У Семпере з Караксом була пов’язана якась історія, і Алісія не вважала за доцільне порпатися в таємницях родини. Що ж до Ісаака, то, чуючи це ім’я, він аж буряковів від люті, бо Нурія, за словами Даніеля, була закохана в цього Каракса. Старий сторож вважав, що всіма нещастями, яких довелося зазнати його сердешній доньці і які призвели до її трагічної загибелі, вона завдячує цьому Караксові, дивному чоловікові, що, як дізналася Алісія, одного разу намагався спалити всі примірники своїх творів, у чому Ісаак радо йому допоміг би, якби не присягнув сумлінно виконувати обов’язки хранителя книжок.

– Перед Ісааком не варто згадувати про Каракса, – казав Даніель. – А ще краще не згадувати про Каракса ні перед ким.

Єдиною серед них усіх, хто бачив Алісію такою, якою вона була, і хто не плекав щодо неї жодних ілюзій, була дружина Даніеля. Беа її мила, одягала, розчісувала, давала ліки, і своїм вимогливим поглядом нагадувала про мовчазну домовленість, яка визначала їхні стосунки. Беа дбала про неї, допомагала видужати й відновити сили, щоб Алісія якомога швидше назавжди зникла з їхнього життя, перш ніж встигне їм нашкодити.

Беа, жінка, якою Алісія хотіла би бути і якою – щодня вона усвідомлювала це дедалі чіткіше – їй ніколи не стати. Беа, яка говорила мало, а запитувала ще менше, але яка розуміла її найкраще. Алісія ніколи не була надто охочою до обіймів та