Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Якісні речі, – зрештою промовила Алісія, що мала око, нагострене на фірмові етикетки, і на дотик відчувала якість тканини.

– Моя Нурія витрачалася тільки на книжки й на одяг, бідолашка. Її мати завжди казала, що вона має вигляд якоїсь кіноакторки. Якби ти могла її побачити… Сама втіха для очей…

Алісія взялася перебирати одяг у валізі й побачила, що поміж складками щось видніється. Це виявилася біла фігурка заввишки сантиметрів десять. Алісія взяла її й оглянула на світлі лампи. Фігурка була гіпсова й зображала янгола з розпростертими крилами.

– Давно я її не бачив. Навіть не знав, що Нурія її зберігала. Це була одна з її улюблених іграшок у дитинстві, – пояснив Ісаак. – Пам’ятаю той день, коли ми купили їй цього ангелика на ринку «Санта-Люсія», біля собору.

Фігурка видавалася порожнистою. Провівши пальцем по тулубу янгола, Алісія відчинила крихітну затулку й пересвідчилася, що всередині є маленька схованка.

– Нурія полюбляла лишати таємні повідомлення в ангеликові. Вона ховала його десь у будинку, а я мав його відшукати. Така була наша гра.

– Він прекрасний, – сказала Алісія.

– Залиш його собі.

– Ні-ні, у жодному разі…

– Будь ласка. Цей янгол уже давно не розносить повідомлення. Ти знайдеш йому добре застосування.

Ось так і сталося, що Алісія, уперше в житті, заснула з маленьким янголом на сторожі, якого вона попрохала, щоб якомога швидше забратися звідси, від цих людей із чистими душами, і ступити на той шлях, що чекав на неї, шлях назад до самого осердя темряви.

– Туди тобі зі мною не можна, – прошепотіла вона ангеликові.

11

Леандро приходив щодня рівно о восьмій тридцять ранку. Він чекав на неї у вітальні за столом, на якому вже було подано сніданок і стояла ваза з незмінно свіжими квітами. На той час Аріадна Маташ не спала вже годину. Будити її було доручено лікареві, який тепер уже заходив до спальні, не стукаючи, й облишив усі формальності. Із лікарем завжди приходила медсестра, від якої Аріадна ні разу не почула ні слова. Передусім їй робили ранковий укол, завдяки якому жінка розклеплювала очі й пригадувала, хто вона. Потім медсестра її підводила, роздягала, вела до ванної кімнати, де ставила під душ на десять хвилин. Опісля вдягала її у вбрання, яке здавалося Аріадні знайомим, начебто вона купляла його колись. Одяг її ніколи не повторювався. Поки лікар міряв їй пульс і тиск, медсестра зачісувала її та підфарбовувала, бо Леандро подобалося, коли вона мала гожий вигляд. Коли Аріадна сідала за стіл разом із ним, світ повертався на своє місце.

– Добре спалося?

– Що ви мені даєте?

– Легке заспокійливе, я ж казав тобі. Але, якщо хочеш, я скажу лікареві, щоб він більше не колов його тобі.

– Ні-ні, не треба, будь ласка.

– Як скажеш. Поїси щось?

– Я не голодна.

– Випий хоча б апельсинового соку.

Іноді Аріадна вибльовувала все з’їдене, а іноді на неї наринала така сильна млість, що вона непритомніла на стільці. Коли таке траплялося, Леандро натискав на дзвоник і за кілька секунд з’являвся хтось, хто підводив її і мив знову. У таких випадках лікар зазвичай робив Аріадні ще один укол, який занурював її у стан крижаного спокою. Вона так жадала цього, що відчувала спокусу вдати, ніби зомліває, щоб дістати дозу. Вона вже втратила лік тим дням, що провела тут. Час вона міряла проміжками між уколами, між єлеєм сну, позбавленого свідомості, і миттю пробудження. Аріадна схудла, і одяг спадав із неї. Коли у ванній кімнаті, роздягнена, вона дивилася на своє відображення в дзеркалі, то запитувала себе, хто ця жінка. Увесь час вона знемагала, прагнучи, щоб Леандро якомога швидше закінчив їхню зустріч і до неї повернувся лікар із його чарівною валізою та зіллям, яке давало забуття. У ті миті, коли кров її палала так, що Аріадна непритомніла, їй здавалося, що це – найближче до щастя відчуття, якого вона зазнала протягом усього свого життя.

– Як ти себе почуваєш сьогодні, Аріадно?

– Добре.

– Я подумав, що сьогодні ми могли б порозмовляти про ті місяці, коли ти вважалася зниклою. Якщо ти не проти.

– Ми вже розмовляли про них учора. Чи позавчора.

– Так, але мені здається, що помалу починають з’ясовуватися нові подробиці. Пам’ять – вона така. Полюбляє викидати нам коники.

– Що ви хочете знати?

– Мені хотілося б, щоб ми повернулися до того дня, коли ти втекла з дому. Ти пам’ятаєш?

– Я втомилася.

– Потерпи трішечки. Лікар скоро прийде й дасть тобі збадьорливий засіб, щоб тобі поліпшало.

– А можна вже?

– Спершу розкажи мені, а потім матимеш свої ліки.

Аріадна кивнула. Щодня повторювалася одна й та сама гра. Вона вже й не пам’ятала, про що розповідала, а про що ні. Байдуже. Вона вже й не намагалася щось приховати. Усі мертві. А їй ніколи звідси не вибратися.

– Це сталося напередодні мого дня народження, – почала вона. – Убачі влаштували для мене вечірку. Запросили всіх моїх однокласниць.

– Твоїх подруг?

– Вони не були моїми подругами. Вони були куплені, як і все в тому будинку.

– І тої ночі ти вирішила втекти?

– Так.

– Але дехто допоміг тобі, чи не так?

– Так.

– Розкажи мені про цього чоловіка. Давид Мартін, правильно?

– Давид.

– Як ви познайомилися?

– Давид був другом мого батька. Вони разом працювали.

– Вони писали книжки разом?

– Радіосеріали. Один із тих, що вони написали, називався «Крижана орхідея». Це містична історія, яка відбувається в Барселоні XIX століття. Батько не дозволяв мені її слухати, казав, що вона не для маленьких дівчат. Але я вислизала від нього, вмикала радіо, яке стояло у вітальні в нашому домі на Вальвідрері, і слухала. Тихо-тихо.

– Згідно з моєю інформацією, Давида Мартіна було заарештовано в 1939 році, коли він намагався перейти кордон, щоб наприкінці війни повернутися до Барселони. Якийсь час він провів у в’язниці Монтжуїк, де перетнувся з твоїм батьком, а пізніше, наприкінці 1941 року, його було оголошено мертвим. Ти зараз кажеш мені про 1948 рік, кілька років по тому. Ти впевнена, що чоловік, який допоміг тобі втекти, був Мартіном?

– Це був він.

– А не міг це бути хтось інший, хто видавав себе за нього? Урешті-решт, ти не бачила його багато років.

– Це був він.

– Ну гаразд. За яких обставин ти його знову зустріла?

– Донья Мануела, моя наставниця, зазвичай водила мене щосуботи до парку Ретіро. До