Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Знову заспокійливим?

– Це лише ліки. Ти почуватимешся краще. Але тільки, якщо ти не проти.

– Гаразд.

– Я повернуся завтра вранці, і ми почнемо помалу-помалу відновлювати все, що сталося.

– Скільки мені доведеться тут бути?

– Недовго. Кілька днів. Тиждень щонайбільше. Доки ми не дізнаємося, хто стоїть за всім цим. Доки винуватця не затримано, ти будеш усюди в небезпеці. Ендайя та його люди шукають тебе. Нам вдалося вирятувати тебе з «Ель-Пінару», але цей чоловік не відступить. Він ніколи не відступає.

– Як це все було? Я не пам’ятаю…

– Ти була приголомшена. Двоє наших втратили життя, щоб витягнути тебе звідти.

– А Вальс?

– Уже було запізно. Не думай зараз про це. Відпочивай, Аріадно.

– Аріадно, – повторила вона. – Дякую.

– Тобі дякую, – відказав Леандро, рушаючи до дверей.

Щойно вона лишилася на самоті, Вікторію заполонила тривога і якась непоясненна порожнеча. На весь номер не було жодного годинника, а коли вона відслонила фіранки, то побачила, що вікна не відчиняються і заклеєні ззовні білим папером, який пропускав світло, однак не дозволяв нічого побачити.

Вікторія пустилася безцільно блукати по номеру, опираючись спокусі натиснути на кнопку дзвоника, який Леандро залишив на столі у вітальні. Зрештою, втомившись досліджувати границі своїх апартаментів, вона повернулася до спальні. Сіла за туалетний столик і поглянула на своє відображення в дзеркалі. Відтак усміхнулася сама до себе.

– Правда, – почула вона власний шепіт.

5

По той бік дзеркала Леандро вивчав її бліде й сумовите обличчя. Аріадна видавалася однією з тих понівечених душ, які збилися з дороги, проте й далі вірять, ніби прямують кудись. Його завжди захоплювала дивовижна річ: знаючи мову поглядів і часу, в обличчі людини можна впізнати ту дитину, якою вона колись була, і насолодитися моментом, коли світ устромлює в неї свій затруєний дротик і дух її починає старіти. Люди – наче ляльки-маріонетки або накрутні іграшки – усі мають сховану пружину, завдяки якій можна було керувати їхніми рухами й змушувати їх бігти туди, куди забажає лялькар. Леандро розкошував – а може, це була його пожива, – коли жертви рано чи пізно припиняли опір і піддавалися каламутному бажанню поступитися перед його волею, отримати його благословення й віддати свою душу в обмін на схвальну усмішку й на погляд, що дає їм віру.

Ендайя, що сидів коло нього, недовірливо поглядав на жінку.

– Мені здається, ми марнуємо час, сеньйоре, – сказав він. – Дайте мені годинку, і я витягну з неї все, що вона знає.

– У тебе було достатньо годинок. Крім тортур, є й інші методи. Ти роби свою роботу, а я робитиму свою.

– Так, сеньйоре.

Невдовзі на сцені з’явився лікар. Леандро щонайретельніше підбирав його. Він мав приємний вигляд сімейного терапевта – приязний шістдесятилітній чоловік в окулярах, вусатий мудрець, який міг бути дядечком або дідусем, солодким, наче мед. Навіть найблагочестивіші жінки не соромляться роздягнутися перед таким і дозволяють його теплим рукам обмацувати себе, тим часом зводячи очі до неба й шепочучи: «Які у вас ніжні руки, лікарю!»

Цей чоловік не був лікарем, але ніхто про це ніколи не здогадався б, побачивши, як він накульгує ветеранською ходою, вбраний у сірий костюм, в окулярах і з валізкою в руці. Він був хіміком. Одним із найкращих. Леандро спостерігав, як він допоміг Аріадні лягти на ліжко, закасав їй рукав і поміряв пульс. Шприц був зовсім маленький, а голка така тонюсінька, що жінка навіть не змінилася на обличчі. Леандро всміхнувся подумки, побачивши, як погляд Аріадни згасає, а тіло втрачає пружність. За кілька секунд вона поринула в хімічний сон, який триватиме щонайменше годин шістнадцять, можливо, й більше, зважаючи, що йдеться про жінку тендітної тілобудови. Вона плаватиме у морі спокою, без жодних сновидінь, у стані забуття й цілковитої втіхи, що помалу-помалу запускатимуть пазурі в її нутро, в її кров і мозок. День за днем.

– Це не вб’є її? – запитав Ендайя.

– За умови належного дозування – ні, – відповів Леандро. – Принаймні поки що.

Лікар сховав свої інструменти до валізки, укрив Аріадну й вийшов зі спальні. Проходячи перед дзеркалом, він кивнув із шанобливою послужливістю. Леандро чув за спиною нетерпляче дихання Ендайї.

– Щось іще? – запитав він.

– Ні, сеньйоре.

– У такому разі я дякую тобі за те, що доставив її сюди цілою і неушкодженою, але тут для тебе роботи більше нема. Повертайся до Барселони і знайди Алісію Ґріс.

– Найпевніше, вона мертва, сеньйоре…

Леандро обернувся.

– Алісія жива.

– З усією належною повагою, сеньйоре… Звідки ви це знаєте?

Леандро подивився на нього, наче на худобину, розумові здібності якої сягають тих меж, яких сягають.

– Я знаю.

6

Алісія розплющила очі у кволому світлі свічок. Перше, що вона зауважила, – це те, що, як на небіжчицю, відчуває занадто сильну спрагу. Друге – обличчя чоловіка з сивим волоссям і бородою, що сидів поруч і дивився на неї крізь маленькі круглі окуляри. Своїми рисами чоловік дещо скидався на Бога, зображеного в катехізисі, який Алісію змушували читати в сиротинці.

– Ви прибули з небес? – запитала вона.

– Навіть не сподівайтеся. Я з Матазапери.

Лікар Сольдевіла взяв її зап’ясток і, дивлячись на годинник, став рахувати пульс.

– Як ви себе почуваєте? – поцікавився він.

– Дуже пити хочеться.

– Знаю, – мовив Сольдевіла, не виявивши, однак, жодного наміру дати їй води.

– Де я?

– Хороше запитання.

Лікар відгорнув укривало, і Алісія відчула його руки на своєму тазі.

– Відчуваєте щось, коли я натискаю?

Вона кивнула.

– Біль?

– Спрагу.

– Я знаю. Але мусите потерпіти.

Перед тим як накрити її, лікар затримав погляд на чорному шрамі, що обплітав її стегно. Алісія прочитала жах у його очах, хоч як він не намагався його приховати.

– Я вам лишу дещо для цього, але будьте обережною. Ви ще заслабкі.

– Я звикла до болю, лікарю.

Лікар Сольдевіла зітхнув і вкрив її.

– Я помру?

– Не сьогодні. Знаю, що це прозвучить по-дурному, але спробуйте розслабитися і відпочити.

– Наче на канікулах?

– Якось так. Принаймні спробуйте.

Лікар Сольдевіла підвівся, і Алісія почула, як він прошепотів до когось кілька слів. Почулися кроки, і довкруги її ліжка зібралося коло постатей. Вона впізнала Ферміна, Даніеля й Беа. Разом із ними був іще майже лисий чоловік із орлиним поглядом, якого Алісія, здавалося, знала все своє життя, однак не могла згадати, хто він. Фермін шепотівся з лікарем Сольдевілою. Даніель полегшено всміхався. Беа поруч із ним дивилася з недовірою просто в очі Алісії. Фермін присів навпочіпки коло пацієнтки й поклав руку їй на чоло.