Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Тут я з вами попрощаюся, – оголосив темний князь.

– Подаруй мені на прощання хоча б поцілунок, – пролебеділа Алісія.

Фермін закотив очі під лоба і звернувся до шляхетного лицаря:

– Поцілуй вже її скоріше, а то ми ніколи не розпрощаємося.

І князь Армандо поцілував Алісію всім своїм темним єством. Вуста його смакували корицею, і він, без сумніву, тямив, як треба цілувати жінку: із майстерністю, запалом і великим досвідом митця, що пишається своєю роботою. Тілом Алісії, зазираючи в найпотаємніші закутки, пробігся приємний холодок, і дівчина заплющила очі, перепинивши шлях сльозам.

– Дякую, – прошепотіла вона.

– Не можу повірити, – мовив Фермін. – Поводиться, наче їй п’ятнадцять років. Добре, що батько її не бачить.

Велетенський механізм трибків і важелів замкнув із ними двері. Вони прямували довгим палацовим коридором, уздовж якого висіли фрески, що зображали казкових істот, які то з’являлися, то знову зникали у світлі олійного ліхтаря, який тримав сторож цього місця. У повітрі стояв запах книжок і чарів, і коли коридор вивів їх до величезної склепінчастої зали, Алісія побачила найдивовижнішу споруду з усіх, які вона будь-коли бачила, споруду, обриси якої пригадувала зі своїх снів.

Попід неосяжною скляною банею угору здіймався паморочливий лабіринт. Місячне світло, розщеплене на тисячу уламків, линуло згори, окреслюючи неймовірну геометрію чарів, сплетених із усіх книжок, усіх історій і усіх снів на світі. Алісія впізнала це місце, яке стільки разів снилося їй, і простягнула руки, щоб торкнутися його, побоюючись, що воно розів’ється в повітрі, наче марево. Поруч показалися обличчя Даніеля і Беа.

– Де я? Що це за місце?

Ісаак Монфорт, сторож, який відчинив їм двері і якого Алісія впізнала після стількох років, присів перед нею навпочіпки й погладив дівчину по щоці.

– Ласкаво просимо, Алісіє, знову до Цвинтаря забутих книжок.

36

Вальс починав підозрювати, що йому все примарилося. Спогади розмивалися, і тепер він уже не був певен, чи та жінка, що спустилася сходами аж до ґрат і запитала, чи це він міністр Вальс, бува, не наснилася йому. Часом він сумнівався, що це було насправді. Можливо, він дійсно її наснив. Можливо, він був лише ще одним в’язнем, який гниє в камері замку Монтжуїк і який, зробившись жертвою маячіння, уявляє себе комендантом в’язниці, хоча насправді не є ним. Вальс, здається, пам’ятав один такий випадок. Чоловіка звали Мітжанс. Він був відомим драматургом у часи республіки, і Вальс завжди відчував безмежну зневагу до нього, адже цьому чоловікові дісталося від життя все те, що дон Маурісіо жадав собі і що був неспроможний здобути. Мітжанс, як і багато інших, що були об’єктами заздрості пана коменданта, закінчив свої дні у в’язниці, у камері номер дев’ятнадцять, не знаючи навіть, хто він.

Одначе Вальс знав, хто він, тому що пам’ятав. А як сказав йому колись той диявол, Давид Мартін, людина – це те, що вона пам’ятає про себе. Тому він знав, що та жінка – хай ким вона не була – приходила-таки сюди і що одного дня вона або хтось інший повернеться, щоб звільнити його і витягнути звідси. Тому що він не такий, як Мітжанс, не такий, як усі ті нікчеми, що померли за його керівництва Монтжуїком. Він, Маурісіо Вальс, не збирається помирати в цьому місці. Цим прагненням до життя він завдячує своїй доньці Мерседес, адже лише вона підтримувала його живим увесь цей час. Мабуть, саме тому щоразу, коли він чує, як відчиняються двері до підземелля і чиїсь кроки спускаються в темряву, Вальс підводить погляд, сповнений надії. Адже це може бути саме той день.

Мав бути ранній ранок: Вальс навчився розрізняти пору доби за холодом. Щось мусило статися, бо раніше так рано до нього ще ніколи не спускалися. Вальс почув скрегіт дверей, потім кроки, важкі, неквапливі. У півмороці матеріалізувалася постать. В руках у неї була таця, від якої ішов дивовижний запах: смачнішого Вальс не чув за все своє життя. Ендайя поставив тацю на підлогу й запалив свічку, яку поставив у свічник.

– Доброго ранку, міністре, – привітався він. – Я приніс тобі сніданок.

Ендайя підсунув тацю до ґрат і зняв накривку. Перед Вальсом постало видиво у вигляді соковитого стейка в кремовому соусі з чорним перцем і печеної картоплі з зеленню на гарнір. Вальс відчув, як рот його наповнюється слиною, а шлунок підстрибує від радості.

– Помірно просмажений, – сказав Ендайя. – Так, як ти любиш.

На таці була плетена хлібниця зі свіжими хрусткими булочками, срібне столове приладдя і лляні серветки. У келиху з муранського скла плескотів вишуканий напій – червоне вино «Ріоха».

– Сьогодні великий день, міністре. Ти на це заслужив.

Ендайя просунув тацю між ґратами. Вальс, знехтувавши приладдям і серветками, схопив шматок м’яса рукою. Він підніс його до свого беззубого рота й заходився пожирати з пожадливістю, якої ніколи раніше не помічав за собою. Вальс глитнув м’ясо, картоплю, булочки. Вилизав тарілку до блиску й вихилив дивовижне на смак вино одним ковтком, не лишивши в келиху ані краплини. Ендайя спокійно спостерігав за ним, приязно всміхаючись і насолоджуючись цигаркою.

– Мушу попросити в тебе пробачення: я замовляв ще десерт, але мені його не принесли.

Вальс відірвався від порожньої таці й, схопившись за ґрати, уп’явся очима в Ендайю.

– Я бачу, ти здивований, міністре. Ось тільки не знаю, що саме тебе здивувало: твоє бенкетне меню чи, може, ти просто чекав, що прийде хтось інший.

Задоволення від їжі відступило. Вальс знову повалився на підлогу своєї клітки. Ендайя стояв над ним кілька хвилин, докурюючи й гортаючи газету. Завершивши, кинув недокурок на підлогу й згорнув газету. Зауваживши, як на неї дивиться Вальс, промовив:

– Хочеш почитати? Такій освіченій людині, як ти, цього, мабуть, ой як бракує.

– Будь ласка, – попрохав Вальс.

– Чом би й ні? – відказав Ендайя, підходячи до ґрат.

Вальс простягнув свою єдину руку з благальним виразом на обличчі.

– Учорашній день приніс нам чудові новини. Власне кажучи, саме прочитавши їх уранці, я подумав, що ти заслужив відзначити таку подію як слід.

Ендайя кинув газету до камери й рушив сходами нагору.

– Вона вся твоя. Лишаю тобі свічку.

Вальс кинувся до газети і схопив її. Сторінки розлетілися, коли вона впала на підлогу, і Вальсові коштувало чималих зусиль поскладати їх докупи одною рукою. Коли йому це вдалося, він підсунув свічку і став водити очима по першій шпальті.

Спершу він не міг розібрати літер. Вальс занадто довго провів у