Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Пречудово. Як я розумію, потрібен буде чистий одяг і всяке таке.

– І всяке таке. Це я лишаю на твій, безумовно правильний, розсуд. Даніель коло тебе?

– Приклеївся вухом. Дати йому слухавку?

– Не треба. Нехай заспокоїться. Я подзвоню, коли щось дізнаюся.

– Домовилися.

– Я завжди казав: якщо хочеш, щоб усе йшло добре, постав біля керма жінку.

– Не підлещуйся, Ферміне, я бачу, куди ти хилиш. Що ще?

– Будь обережною. Цілком можливо, що за книгарнею стежать.

– Цього тільки бракувало. Гаразд, я зрозуміла. Ферміне?

– Я слухаю.

– Ти впевнений, що цій жінці можна довіряти?

– Алісії?

– Якщо тільки це її справжнє ім’я…

– Справжнє.

– А все інше? Також справжнє?

Фермін зітхнув.

– Мусимо дати їй шанс. Ти зробиш це для мене, Беа?

– Звісно, Ферміне. Усе, що скажеш.

Фермін повісив слухавку й повернувся до почекальні. Фернандіто, знервований, дивився на нього.

– Із ким ви розмовляли?

– Зі здоровим глуздом.

Фермін сів і поглянув на цього парубійка, який своєю схожістю з юним Даніелем почав викликати в нього щиру симпатію.

– Ти хороший хлопець, Фернандіто. Алісія пишатиметься тобою.

– Якщо виживе.

– Виживе. Одного разу вона вже повернулася з того світу, а той, хто навчився цього фокусу, вже його ніколи не забуде. Я знаю це з власного досвіду. Воскресати – це те саме, що їздити на велосипеді або однією рукою розстібати ліфика. Треба лише навчитися, як це робити.

Фернандіто кволо всміхнувся.

– Ну, і як це робити?

– Тільки не кажи, що ти не вмієш їздити на велосипеді.

– Я маю на увазі розстібати ліфика одною рукою, – уточнив Фернандіто.

Фермін, по-змовницькому підморгнувши, поплескав його по коліну.

– Ми з тобою маємо багато про що поговорити…

Однак долі забажалося, щоб, перш ніж Фермін устиг прочитати Фернандіто першу лекцію з прискореного курсу життєвих істин, на порозі почекальні з’явився хірург, який тяжко відітхнув і, геть знесилений, опав на крісло.

33

Хірург був одним із тих молодиків, які від надлишку думання починають лисіти раніше, ніж їм стукне тридцятка. Він був високий і худий, схожий на олівець, із розумними очима, що пильно оглядали все довкола з-поза окулярів, які в свій час були прозвані «труманками» на честь американського президента, що легкою рукою скидав атомні бомби завбільшки з дракона на Країну сонячного сходу.

– Нам вдалося стабілізувати її стан, зашити рану й зупинити кровотечу. На цей момент зараження немає, але про всяк випадок я вколов їй антибіотики. Рана виявилася значно глибшою, ніж спершу здавалася. Вістря дивом не зачепило стегнової артерії. Шви накладати було дуже складно, спершу вони не трималися. Якщо їй спаде жар, не буде зараження і якщо нам пощастить, шви триматимуться. Буде, як Бог дасть.

– Але чи вона видужає, лікарю?

Хірург стенув плечима.

– Усе залежить від того, як змінюватиметься її стан протягом наступних двох діб. Пацієнтка молода і має здорове серце. Хтось слабший не пережив би операції. Однак це аж ніяк не означає, що вона видряпалася з цього. А якщо з’явиться зараження…

Фермін кивнув, перетравлюючи почуте. Хірург поглядав на нього з професійною цікавістю.

– Можна поцікавитися, звідки походить шрам на правому стегні пацієнтки?

– Нещасний випадок у дитинстві, під час війни.

– Ясно… Ця рана мусить завдавати їй жахливого болю.

– Вона дуже терпелива, хоча іноді це справді впливає на її характер.

– Якщо вона виборсається з цього, я міг би їй допомогти. Тепер існують методи відновлення кісток, яких не знали двадцять років тому. Можливо, вони зменшать її біль. Ніхто не повинен жити з такими муками.

– Щойно Віолета прокинеться, я відразу ж перекажу їй ваші слова.

– Віолета? – перепитав лікар.

– Пацієнтка, – уточнив Фермін.

Хірург, що недарма облисів передчасно, поглянув на нього, примруживши око.

– Слухайте, це не моя справа, і я не знаю, що ви там розповіли тому йолопові Коллю, але я знаю, що хтось жорстоко поранив і ледве не вбив цю жінку. Хай хто б це не був…

– Я знаю, – урвав його Фермін. – Повірте, я про це думаю. Як ви гадаєте, коли її можна буде забрати звідси?

Хірург здивовано звів брови.

– Забрати звідси? За найсприятливішого розвитку подій пацієнтці потрібен щонайменше місяць цілковитого спокою. Якщо ви заберете звідси Віолету, чи як її там звати, то повезете її хіба що катафалком. Я серйозно.

Фермін якусь хвилю пильно вдивлявся в лікареве обличчя.

– А якщо перевести її до іншого місця?

– Хіба що до іншої лікарні. Але я б не радив.

Фермін кивнув із поважним виразом на обличчі.

– Дякуємо вам, лікарю.

– Нема за що. Якщо все буде добре, за кілька годин ми переведемо пацієнтку до загальної палати. Доти побачити ви її не зможете. Я кажу це на той випадок, якби вам хотілося вийти провітритися чи владнати якісь свої справи. На цей момент, як я вже казав, стан пацієнтки стабільний, а прогноз на одужання стримано оптимістичний.

– Стримано?

Лікар поглянув на нього з двозначною усмішкою.

– Якщо хочете почути мою особисту думку, а не думку хірурга, то ця дівчинка не хоче ще помирати. Іноді людям допомагає вижити сама тільки затятість.

Фермін ствердно кивнув.

– Атож, жінки, вони такі. Коли вже візьмуть собі щось у голову…

Фермін дочекався, коли хірург лишив їх самих, а тоді визирнув у коридор, щоб розвідати стан справ. До нього приєднався Фернандіто. У глибині коридору неспішно походжали дві постаті в одностроях, зовсім не схожих на санітарні.

– Слухай, а ті двоє часом не фараони?

– Хто? – перепитав Фернандіто.

– Поліціянти. Ти що, не читаєш детективних коміксів?

– Тепер, коли ви це сказали, вони мені також видаються…

Фермін гмикнув і заштовхав Фернандіто назад до почекальні.

– Гадаєте, заступник директора повідомив поліцію? – запитав хлопець.

– Усе буде складніше, ніж я сподівався. Не можна гаяти часу. Фернандіто, мені знадобиться твоя допомога.

– Я зроблю все, що накажете.

– Мені треба, щоб ти повернувся до книгарні й поговорив із Беа.

– Із Беа?

– Дружиною Даніеля.

– А як я дізнаюся…

– Ти не помилишся. Вона найрозважливіша з усіх там присутніх, до того ж просто цукерочка. Але навіть не думай на неї заглядатися.

– І що мені їй сказати?

– Що нам доведеться здійснити гамбіт дами раніше, ніж гадалося.

– Гамбіт дами?

– Беа зрозуміє. І нехай пошле Даніеля, щоб той повідомив Ісаака.

– Ісаака? Якого Ісаака?

Фермін засопів, роздратований повільністю рефлексів Фернандіто.

– Та вже ж не Ісаака Монтуріоля [125], винахідника підводного човна. Просто Ісаака, та й годі. Записати тобі це?

– Ні, не треба, я все запам’ятав.

– Тоді давай ноги в