Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Жоден дрібний злодій не мав би й найменшого шансу проти Варґаса, – заперечив йому Лінарес. – Ви знаєте це так само добре, як і я. Це справа рук не аматора.

Ендайя довго дивився на нього спокійними очима.

– Послухайте-бо, Лінаресе. Серед злодіїв також трапляються професіонали. Люди тверді, позбавлені сумління. Ви це знаєте. А ваш товариш Варґас – мусимо це визнати – перебував не в найкращій формі. Старість не радість.

– Це все визначить слідство.

– На жаль, слідства не буде.

– Бо ви так сказали? – випалив Лінарес.

– Не тому, що я це сказав, ні. Я ніхто. Але коли знаєш, що для тебе найкраще, то не потребуєш нічиєї підказки.

Лінарес прикусив язика.

– Я з цим ніколи не погоджуся. До цього мене не змусите ні ви, ні будь-хто інший.

– У вас за плечима чудова кар’єра, Лінаресе. Не обманюймо один одного. Не вдавайте з себе благородного героя коміксів. Усі герої полягли по дорозі. Не починайте робити дурниці тепер, за крок від щасливої пенсії. Часи міняються. Ви знаєте, що я кажу вам це для вашого ж добра.

Лінарес презирливо глянув на нього.

– Я знаю тільки те, що ти мерзота, і я в дупі мав, на кого ти працюєш, – сказав він. – Я це так не залишу. Біжи, дзвони, кому ти там маєш дзвонити.

Ендайя лише знизав плечима. Лінарес обернувся й рушив до виходу. Капітан зловив погляд одного зі своїх людей і кивнув. Той пішов за Лінаресом. Другий підлеглий наблизився до Ендайї і запитально поглянув на нього.

– Знайшли ту сучку?

– На складі тільки один труп. Її сліду нема. Ми обшукали її квартиру в будинку навпроти. Нічого. Ніхто з сусідів не знає, де вона, а консьєржка стверджує, що востаннє бачила її вчора, коли та виходила з дому.

– Каже правду?

– Думаю, що так, але якщо хочете, можемо на неї трохи натиснути.

– Немає потреби. Прочешіть усі лікарні. Якщо вона там, то зареєструвалася під вигаданим ім’ям. Далеко вона не могла піти.

– А якщо подзвонять із Мадрида?

– Ані слова, доки її не знайдемо. І якомога менше шуму.

– Слухаюсь, сеньйоре.

35

Це був найкращий сон у її житті. Алісія прокинулася в кімнаті з білими стінами, де пахло камфорою. Гул віддалених голосів накочувався шепіткими хвилями. Насамперед Алісія усвідомила, що не відчуває болю. Уперше за двадцять років. Біль цілковито зник, забравши з собою той світ, у якому вона прожила майже все своє життя. Світло розтікалося в повітрі, наче густа рідина, зіштовхуючись із порошинками, що кружляли в приміщенні й спалахували райдужними вогниками. Алісія засміялася. Вона могла дихати й могла відчувати своє заспокоєне тіло. Її кості більше не мордувала агонія, а душа звільнилася від жорстоких залізних кліщів, які доти не відпускали її ні на секунду. Обличчя янгола схилилося над нею. Янгол дивився їй просто у вічі, був дуже високий, одягнутий у білий халат і не мав крил. Майже не було в нього й волосся, натомість у руці він тримав шприц, і коли Алісія запитала, чи вона вже померла і чи це пекло, янгол усміхнувся й відповів, що це залежить, як подивитися, але їй не слід турбуватися. Алісія відчула маленький укол, і хвиля блаженства в рідкому стані розійшлася її тілом, лишаючи по собі теплий спокій. Із-за спини янгола визирнуло сухоребре бісеня, чий велетенський ніс міг би стати темою комедій Мольєра або надихнути Сервантеса на його подвиги.

– Алісіє, ми їдемо додому, – оголосило бісеня голосом, який видався дивно знайомим.

Біса супроводжував дух із вугільно-чорним волоссям і рисами обличчя такими бездоганними, що Алісії закортіло поцілувати його в губи, запустити пальці в цю казкову гриву волосся й закохатися в нього бодай на хвилю, аби лише вистачило, щоб переконатися, що вона не спить і що натрапила на щастя, яке хтось необережний покинув на дорозі.

– Можна тебе погладити? – запитала дівчина.

Темний князь – бо ж він мав бути щонайменше князем, – збентежено поглянув на біса. Той махнув рукою, мовляв, не зважай.

– Це моя кров, що циркулює в її венах, змусила Алісію втратити на якийсь час увесь сором і зробила її дещо слабкою на втори. Не звертай уваги.

На знак князя немов із-під землі з’явилася ватага коротунів, які, однак, гномами не були і всі були в білому. Четверо підняли її з ліжка, вихоплюючи з простирадл, і поклали на ноші-візок. Князь узяв її руку і стиснув. «Він, поза всяким сумнівом, чудовий батько», – подумала Алісія. Цей потиск, цей оксамитовий доторк свідчили про це.

– Ти хотів би мати сина? – поцікавилася вона.

– У мене їх сімнадцять, моя душко, – відказав їй князь.

– Алісіє, поспи краще, – попрохав біс, – мені соромно за тебе.

Однак Алісія не заснула. Тримаючи за руку свого кавалера, вона далі марила наяву, а чарівний візок ніс її нескінченними коридорами, залитими білим сяйвом. Алісія та її супутники спускалися й піднімалися ліфтами, минали переходи й зачаровані зали, сповнені жалісним лементом, аж доки дівчина не відчула, що повітря стало холоднішим, а безбарвні стелі поступилися місцем шатру із хмар, що полум’яніли багрянцем бавовняного сонця. Бісик накрив Алісію ковдрою, а коротуни за наказом князя закотили її до повозу, який своїм виглядом зовсім не відповідав тому, що діялося, адже не мав ані запряжених скакунів, ані мідного орнаменту, лише таємничий напис на боці:

КОВБАСНІ ВИРОБИ «ПОНДЕРОСА»

Гуртовий продаж

Доставка додому

Темний князь зачиняв дверцята повозу, коли Алісія почула голоси: хтось погрожував їм і наказував зупинитися. Протягом кількох хвилин вона лишалася сама, тимчасом як її оборонці, очевидно, відбивалися від підступного нападу, адже повітря наповнилося виразними відзвуками ударів. По якомусь часі маленький біс повернувся до неї зі скуйовдженим волоссям і переможною усмішкою на розбитих губах. Громохкий повіз рушив, і в Алісії з’явилося дивне відчуття, ніби в повітрі пахне дешевою ковбасою.

Поїздка, здавалося, тривала цілу вічність. Вони долали проспекти й вулиці, викреслюючи химерні лабіринти, аж доки дверцята не відчинилися й коротуни, які на цю мить уже підросли й видавалися звичайними людьми, викотили її з повозу, який дивовижним чином перетворився на мікроавтобус, що стояв на вузенькій і темній вуличці, схожій на ущелину між чорним громаддям будинків. Бісик, обличчя якого зненацька набрало виразних Фермінових рис, оголосив їй, що вони вже майже в безпеці. Її підкотили до дверей із різьбленого дубу, із яких визирнув чоловік, що мав обмаль