Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

— Невже йому невтямки, що війна триває? — похмуро запитав полковник Пескарт, навіть не глянувши на Йоссар’яна, і знову зачалапав по кабінету.

— Таж, певно, розуміє,— відповів підполковник Порк. — Либонь, тому він і не хоче більше літати.

— Виходить, йому на все начхати?

— А може, взявши до уваги, що війна триває, ви передумаєте — будете літати й далі? — із блазнівською серйозністю поцікавився підполковник Порк, передражнюючи полковника Пескарта.

— Ні в якому разі, сер! — у тон йому, ледь не всміхнувшись, відповів Йоссар’ян.

— Я чомусь так і думав, — удавано важко зітхнув підполковник Порк і вдоволено зчепив пальці обох рук на своєму широкому, засмаглому, лискучому черепі.— А ми ж, якщо по совісті, ставилися до вас не так уже й погано, адже так? Ми вас добре годували, одягали, вчасно платили гроші. Більше того, нагородили орденом, а також надали звання капітана.

— Даремно я тоді надав йому звання капітана! — досадливо крякнув полковник Пескарт. — Його треба було притягти до суду за те, що тим своїм другим заходом на ціль він зірвав усю феррарську операцію.

— А я не радив тобі давати йому капітана, — мовив підполковник Порк. — Та хіба ж ти коли мене послухаєш?!

— Брехня. По-моєму, це ти підбив мене дати йому капітана.

— Брехня. Я підбивав тебе не давати йому капітана, та хіба ж ти коли мене послухаєш?!

— Даремно не послухав.

— Ти ніколи не слухаєш мене, — з насолодою повторив підполковник Порк. — І от результат.

— Гаразд, гаразд, годі тобі ятрити старі рани. Годі! — Полковник Пескарт глибоко засунув руки в кишені і, згорбившись, одвернувся. — Замість нападати на мене, ти б краще подумав, що нам робити з ним!

— Боюся, що нам таки доведеться відправити його додому. — І, переможно хихотнувши, підполковник Порк перевів погляд на Йоссар’яна. — Так-от, Йоссар’яне, для вас війна, вважайте, скінчилася. Ми відправимо вас додому. По правді кажучи, ви цього не заслуговуєте, ось чому, між іншим, я й не заперечую. Оскільки в даний момент для нас ризиковано далі марудитися з вами, ми вирішили відіслати вас на батьківщину. Вам доведеться укласти тут одну невеличку угоду і…

— Яку ще угоду? — насторожено запитав Йоссар’ян.

— Паскудну угоду, можете бути певні,— запевнив його підполковник Порк і, закинувши голову, смачно зареготав. — Препадлючу угоду. Та ви її, безумовно, приймете.

— Це ще побачимо.

— Я певний, що приймете, хоча від цієї угоди, скажемо просто, смердить на версту. До речі, в мене до вас є запитання. Ви кому-небудь казали, що відмовились літати?

— Ні, сер, — не зморгнувши оком, відказав Йоссар’ян.

— Чудово, Йоссар’яне. — Підполковник Порк схвально кивнув. — Мені подобається, як ви брешете. Ви далеко підете в цьому світі, якщо у вас пробудиться здорове честолюбство.

— Невже він забув, що й досі триває війна? — зненацька загорлав полковник Пескарт і з люттю продмухнув свій мундштук.

— Ну, як він міг забути? — єхидно відказав підполковник Порк. — Адже ти сам хвилину тому нагадав йому про це.

Підполковник Порк зробив страждальницьку гримасу й зітхнув, немов шукаючи співчуття в Йоссар’яна. Його чорні очиці іскрились хитруватим і водночас нахабним глузуванням з полковника Пескарта. Зіпершись обома руками на край Пескартового письмового стола, на розі якого вмостився, підполковник Порк ледь підняв свої пухкі сідниці й пересунув їх далі. Його коротенькі ніжки гойдалися високо над підлогою, а черевики раз у раз грюкали об жовту дубову тумбу. Линялі шкарпетки без підв’язок сповзли нижче кісточок, на диво маленьких і білих.

— А знаєте, Йоссар’яне, — немов роздумуючи, проговорив він приязно, ледь насмішкувато і майже щиро. — Ви мені навіть подобаєтеся. При вашому нерядовому інтелекті ви людина високих принципів і обрали позицію, яка погребує неабиякої мужності. Я теж не нарікаю на свій інтелект, але в мене немає жодних принципів. І саме тому я, як ніхто, здатний скласти вам ціну.

— Зараз у нас такий критичний момент, — роздратовано буркнув із найдальшого кутка кабінету полковник Пескарт, який немов і не чув звірянь підполковника Порка.

— Дуже критичний, — поблажливо кивнув підполковник Порк. — Нам змінили командування, і ми не можемо дозволити собі пошитися в дурні перед генерал-лейтенантом Шайскопфом і генералом Штирхером. Ти про це, полковнику?

— Невже в нього нема ані грама патріотизму?

— Невже вам не дорога батьківщина? — запитав підполковник Порк, уміло передражнюючи грубий, самовпевнений тон полковника Пескарта. — Невже ви не прагнете віддати життя за нас із полковником Пескартом?

— Що-що? — весь насторожившись, із подивом вигукнув, Йоссар’ян. — А при чому тут ви з полковником Пескартом? Моя батьківщина і ви — то зовсім не одне й те саме.

— Помиляєтесь, ми з нею нерозривні,— холоднокровно і ледь насмішкувато заперечив підполковник Порк.

— Саме так! — з пафосом гарикнув полковник Пескарт. — Ви або за нас, або проти. Третього не дано.

— Боюся, що він вас упіймав, — мовив підполковник Порк. — Ви або за нас, або проти своєї батьківщини. Третього й справді не дано.

— Облиште, сер. На таке я не клюю.

— Щиро сказати, я теж, — незворушно відказав підполковник Порк. — Але клюють усі інші. Отож ми з вами і влипли.

— Ви вкрили ганьбою свій мундир! — уперше звертаючись до Йоссар’яна, люто вереснув полковник Пескарт. — І як вам удалося пролізти в капітани?

— Невже не пригадуєш? — реготнувши в жменю, лагідно нагадав йому підполковник Порк. — Ти ж сам його пропихав!

— І, бачу, дав маху!

— А я попереджав, — єхидно докинув підполковник Порк. — Та хіба ж ти коли мене послухаєш?

— Гаразд, гаразд, годі ятрити старі рани! — скипів полковник Пескарт. Він утупився в підполковника Порка, підозріливо примружившись і стиснувши на стегнах могутні кулаки. — А ти сам на чиєму боці?

— На нашому, полковнику. На чиєму ж іще боці я можу бути?

— Тоді краще мене не щипай! І не мороч мені голову, ясно?

— Я весь на твоєму боці, полковнику. Чого-чого, а патріотизму в мені — хоч одбавляй.

— Тож не забувай про це!

Полковник Пескарт ще якусь мить вивчав поглядом підполковника Порка, далі, щось буркнувши собі під ніс, одвернувся, не дуже впевнений у щирості свого заступника, і знову забігав по кабінету, знервовано крутячи в руці довгий мундштук. Потім показав великим пальцем на Йоссар’яна.

— І давай, нарешті, кінчати з цим типом. Я знаю, що я з ним зробив би. Я б наказав вивести його надвір і розстріляти, як собаку. Ось що я б із ним зробив! І генерал Бидл зробив би те ж саме.

— Генерал Бидл більше в нас не командує,— нагадав йому підполковник Порк. — Тому ми не можемо вивести цього типа надвір і розстріляти, як собаку.

Тепер, коли полковник Пескарт перекипів, підполковник Порк ізнову відчув себе невимушено і легенько закалатав підборами