Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
Йоссар’ян послухався цього заклику — він крадькома прошмигнув повз гурт поліцейських і тут же трохи не заорав носом, бо зачепився за ногу огрядної жінки років сорока, яка поквапом, злодійкувато перебігала перехрестя, кидаючи раз у раз мстиві погляди через плече. За нею, вся трясучись, шкутильгала на товстих перебинтованих ногах стара років вісімдесяти. Захекана стара насилу переставляла ноги й безнадійно відставала, щось обурено, схвильовано бурмочучи собі під ніс. Не треба було довго гадати, що тут відбувається: це була погоня. Перша, переможниця, дісталась до середини широкого проспекту раніше, ніж друга добулася краю тротуару. Паскудненька, злостива посмішка, з якою жінка озиралася на захекану стару, виказувала водночас і лють, і страх. Варто було б старій закричати, і Йоссар’ян прийшов би їй на поміч, тут же кинувся б за дебелою втікачкою, наздогнав би її й віддав поліцейській банді — коли б тільки стара подала знак біди! Та вона прочимчикувала, навіть не помітивши його, а лиш бурмочучи якісь слова, сповнені гіркої досади й образи. Невдовзі втікачка зникла в пітьмі, а стара залишилася стояти посеред перехрестя, самотня, безпорадна, не знаючи, куди податись далі. Йоссар’ян одірвав од неї погляд і поспішив геть, соромлячись самого себе, що не допоміг недужій. Він тікав з ганьбою, раз у раз винувато зиркаючи через плече, немов боявся, що стара почне переслідувати і його, і відчув неабияке полегшення, коли сховався нарешті в сирому, манливому, майже непроглядному — без жодного вогника — мороці.
Банди. Банди поліцейських — весь світ у руках цих банд. Усюди, куди не глянь, самі банди, банди, банди! Банди поліцейських з кийками тримали в руках весь білий світ!
Комір і плечі Йоссар’янової куртки розбухли від води. Ноги заклякли у промоклих наскрізь шкарпетках. Найближчий вуличний ліхтар знову не горів, скляний ковпак було розбито. Силуети будинків, інші невиразні обриси беззвучно пропливали повз нього, немов їх несла на собі якась вічна, невпинна ріка. Назустріч пройшов високий чернець; його обличчя ховалось під каптуром грубої, сірої сутани, очей не було видно. Потім попереду, наближаючись до Йоссар’яна, по калюжах захляпали чиїсь ноги, і Йоссар’ян із острахом подумав: чи знову це якийсь босий хлопчисько? Він поспішив проминути виснаженого, блідого як труп, понурого чоловіка в чорному дощовику, але встиг помітити на його щоці великий шрам у формі зірки, а на скроні велику лискучу вм’ятину, в якій могло б поміститися куряче яйце. З пітьми, човгаючи солом’яними сандаліями, виступила молода жінка, обличчя якої було спотворене жахливим опіком, що перетворив шкіру — від шиї, через щоки й повіки, аж до самого волосся — на рубчасту рожеву плівку. Здригнувшись, Йоссар’ян мимоволі відвернувся, неспроможний дивитись на це страхіття. Бідолашна, хто ж її, таку, полюбить?!
На душі в Йоссар’яна стало зовсім зле: йому зненацька закортіло опинитися в ліжку з якоюсь любою йому дівчиною, котра дала б йому втіху, пробудила знову смак до життя. Адже там, на П’яносі, на нього теж чекала банда з кийками! Та всі дівчата згинули, а графиня з невісткою не годилися: він був надто старий для їхніх забав та й не мав на це часу. Лючана зникла, а може, й загинула — чи скоро загине. Пишногруда шльондра, подруга Аарфі, теж кудись пропала слідом за своїм перснем, де була непристойна камея, а сестра Качкіт соромилася його як дезертира й баламута. Єдина знайома дівчина, що мешкала поблизу, була з офіцерської квартири простушка покоївка, з якою ніхто ніколи не спав. Звали її Мікаела, та офіцери натомість обзивали її найпаскуднішими словами, промовляючи ті слова лагідним, солодким голосом; вона не розуміла по-англійськи і тому весело хихотіла — раділа, як дитя, певна, що це вони заграють до неї й говорять компліменти. Навіть найдикіші вибрики, які вчиняли вони в неї на очах, незмінно сповнювали її бурхливого захвату. То була щира, весела, роботяща селючка, яка насилу виводила власне прізвище і не вміла читати. Жовтолиця, короткозора, з косами кольору прілої соломи, вона ні в кого не викликала бажання з нею переспати, тільки Аарфі цього ж таки вечора згвалтував її, а потому майже цілих дві години тримав, як полонянку, в одежній шафі, затиснувши їй рота рукою, аж поки сирени не сповістили про початок комендантської години, так що вийти на вулицю вона вже не могла.
А тоді Аарфі викинув її у вікно.
Мертве тіло Мікаели ще лежало на тротуарі, коли Йоссар’ян підійшов до будинку й обережно пропхався крізь похмурий гурт сусідів, що стояли над трупом із затемненими ліхтарями в руках; угледівши його, вони зі злістю відсахнулись, — розлючено показували на вікно вгорі і вигукували щось осудливе й погрозливе. Коли Йоссар’ян побачив понівечений, закривавлений труп нещасної дівчини, в нього від жаху закалатало серце. Він прожогом кинувся в під’їзд, одним духом вибіг по сходах нагору, до офіцерської квартири, де й побачив Аарфі, котрий майже спокійно походжав по кімнаті. На виду в нього застигла самовпевнена, тільки трохи ніякова посмішка. Щоправда, Аарфі здавався дещо розгубленим, але, похапцем натоптуючи люльку, він запевнив Йоссар’яна, що хвилюватись не варто, бо все буде гаразд.
— Я її тільки один разочок, — пояснив він Йоссар’яну.
— Але ж ти вбив її, Аарфі! — вражено вигукнув Йоссар’ян. — Ти ж її вбив!
— А що мені, по-твоєму, залишалось після того робити? — поблажливо запитав Йоссар’яна незворушний, як завжди, Аарфі.— Не міг же я дозволити їй плести потім про нас казна-що.
— А навіщо ти, дурна паскудо, взагалі її чіпав? — визвірився Йоссар’ян. — Коли тобі вже так приспічило, то хіба ж у Римі мало продажних дівок? Вулиці аж кишать голодними проститутками!
— Е ні, цей товар не для мене, — хвалькувато відказав Аарфі.— Я не з тих, хто купує любов!
— Та ти просто сказився, йолопе! — насилу видихнув Йоссар’ян. — Адже ти позбавив життя людину. Ти — вбивця! Тебе посадять за грати.
— Ну, ні,— відказав той, силувано всміхаючись. — Кого, кого, тільки не мене. Ні-ні, жодна душа не стане садовити старого доброго Аарфі. Принаймні за неї — не посадять!
— Але ж ти викинув її у вікно! Вона лежить мертва на вулиці!
— Вона не має такого права, — відповів Аарфі.— Адже зараз комендантська година.
— Ну й кретин! Ти хоч тямиш, що накоїв? — Йоссар’ян ледве стримувався, щоб не схопити Аарфі за розгодовані плечі, м’які, мов гусениці, й термосити аж доти, поки в нім не зажевріє хоч іскра людського глузду. — Ти вбив людину. Тебе напевне засадять за грати! А