Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

— Ну, це вже навряд, — бадьоро хихотнув Аарфі, хоча було видно, що нервує він дедалі дужче. Набиваючи своїми короткими пальцями люльку, він сипав тютюн на підлогу і навіть не помічав цього. — Ні, панове! Ви не скривдите старого доброго Аарфі! — знову реготнув він. — Хто вона така? Прибиральниця! Навряд чи хто стане знімати галас через якусь там задрипану служницю-італійку в той час, коли щодня гинуть тисячі людей! Як ти гадаєш, га?

— Слухай!.. — майже з радістю вигукнув Йоссар’ян, спостерігаючи, як в Аарфі кров відливає від обличчя, і прислухаючись до далекого похоронного виття сирени — поліцейської сирени. А за мить уся кімната сповнилась виючої, пронизливої, нестримної какофонії, оглушливі звуки якої, здавалося, вривалися звідусіль. — Аарфі, це по тебе! — намагаючись перекричати шум, гукнув Йоссар’ян, несподівано відчувши приплив співчуття. — Зараз тебе заарештують, Аарфі, невже ти цього не розумієш? Не можна, позбавивши людину життя, зостатись безкарним, навіть коли це бідна італійка, до того ж прибиральниця! Тепер тобі ясно? Ти переконався?

— Та ні ж бо, — намагаючись зобразити посмішку, спробував хихикнути Аарфі.— Ніхто мене не заарештує. Старий добрий Аарфі ще погуляє на волі.

Здавалось, він от-от знепритомніє. Він ізсунувся в крісло й заціпенів, а пухкі, мляві руки тряслись на колінах. Внизу скреготнувши гальмами, зупинилось одразу кілька машин. По вікнах ударили сліпучі промені прожекторів. Загрюкали дверцята, пронизливо заверещали поліцейські свистки, залунали гострі, відрубні команди. Аарфі позеленів. Він машинально хитав головою, тупа, безтямна посмішка застигла на його губах. Він повторював монотонним, охлялим голосом, що це приїхали зовсім не по нього, не по старого доброго Аарфі, ні, панове; він намагався переконати себе в цьому навіть тоді, коли важкі кроки вже загупали по сходах, а далі й на сходовій площадці,— ба навіть тоді, коли могутні кулаки невмолимо, мов сама доля, закалати в двері квартири. Потім двері відчинилися навстіж, і двоє кремезних, мускулястих військових поліцейських з холодними очима, міцно стиснутими губами і залізними щелепами швидко пройшли через кімнату й заарештували Йоссар’яна!

Заарештували Йоссар’яна за те, що він перебував у Римі самовільно. Вони чемно пробачились перед Аарфі за таке вторгнення й повели свого бранця геть, підхопивши під руки цупкими, як сталеві наручники, пальцями. Вони мовчки спустилися з ним по сходах. Двоє інших рослих військових поліцейських з кийками і в білих касках чекали на них у закритій машині. Вони кинули Йоссар’яна на заднє сидіння, і машина помчала крізь дощ і брудний туман до комендатури, де його замкнули до ранку в чотирьох бетонних стінах. Вранці йому подали відро-парашу, а потім одвезли на аеродром, де його чекали ще двоє велетнів у білих касках, з кийками біля транспортного літака, в якого вже працювали мотори, струшуючи краплі конденсату з тремтячих зелених обтічників. За весь цей час ані один з поліцейських не сказав другому жодного слова, вони навіть ні разу не кивнули головою. Йоссар’ян зроду ще не бачив таких гранітних пик!

Літак узяв курс на П’яносу. Нова двійка мовчазних військових поліцейських чекала на нього на посадочній смузі. Тепер їх стало аж вісім, і вони без жодного слова, чітко, по-військовому пройшли до машин, розмістились у двох джипах, які, шурхотячи гумовими скатами, промчали повз усі чотири зони розташування ескадрилей і зупинились біля штабу полку, де на стоянці до них приєдналося ще двоє поліцейських. Тепер уже десятеро дужих, зосереджених здорованів мовчки обступили його, як сторожові вежі, і рушили до входу. Посиланий шлаком грунт скрипів в унісон з їхніми могутніми кроками. Йоссар’яна не відпускало відчуття, що це самий час невблаганно пришвидшує свій хід. У ньому хвилею підіймався страх, сповнюючи все єство. Кожний з конвоїрів міг би порішити його одним-однісіньким недбалим ударом. Їм досить було зімкнути свої масивні, тверді, як валуни, плечі, і вони б розчавили його, мов хробака. Про порятунок годі було й думати. Йоссар’яна вели так швидко і так щільно стуливши шеренгу, що він не міг навіть розгледіти облич отих двох, котрі його тримали. Вони ще більше прискорили ходу, і Йоссар’янові здалося, що ноги в нього відірвались від землі і він летить у повітрі. Чітко карбуючи крок, вони піднялись по широких мармурових сходах на верхню площадку, де на них чекало ще двоє поліцейських з непроникними, кам’яними обличчями. Майже бігцем вони протупотіли довгою галереєю, що нависла уздовж стіни над великим круглим вестибюлем. Тьмяна, вистелена кахляними плитами підлога глухо відбивала їхній карбований крок, що відлунював у порожньому будинку ударами грому, дедалі частішими й чіткішими, дедалі шаленішими й страхітливішими, і невтишима паніка охопила приголомшеного Йоссар’яна, бо тепер він знав, як калатають барабани долі. Весь кортеж повернув до кабінету полковника Пескарта, і він побачив перед собою великий письмовий стіл, на краю якого вигідно розташував свої сідниці підполковник Порк, котрий уже давно чекав на нього. Він зустрів Йоссар’яна щирою, сердечною усмішкою, а тоді промовив:

— Ми вирішили відправити вас додому.

40. «Поправка двадцять друга»

Таж до цього простого рішення була, звичайно, певна поправка.

— «Поправка двадцять друга»? — поцікавився Йоссар’ян.

— Саме вона, — весело відказав підполковник Порк і, зневажливо кивнувши, недбалим помахом руки відпустив могутніх конвоїрів. Він завжди відчував себе, як риба у воді, коли міг дати волю своєму цинізмові. Його хитрющі очиці жваво блищали за квадратними скельцями окулярів без оправи. — Кінець кінцем, ми не можемо взяти й просто відіслати вас додому за те, що ви відмовились літати, а решту пілотів і далі тримати тут, правда ж так? Погодьтеся, щодо них це, було б несправедливо.

— Твоя правда, чорт забирай! — гарикнув полковник Пескарт. Він перевальцем походжав туди й сюди, сопучи та форкаючи, мов розлючений бугай. — Ти знаєш, як би я зробив?! Я б зв’язав йому руки й ноги, кинув би, мов порося, до літака,і хай би спробував тоді не літати! Ось що я б із ним зробив!

Підполковник Порк зробив полковникові Пескарту знак помовчати.

— А знаєте, ви таки завдали чимало клопоту полковникові Пескарту, — мовив він, добродушно усміхаючись, так наче ця обставина аніскільки не бентежила його особисто. — Люди ремствують, моральний дух полку занепадає. А хто винуватий? Тільки ви.

— Неправда, це ваша вина, — заперечив Йоссар’ян. — Не я, а ви весь час збільшуєте норму бойових вильотів.

— Неправда, вина — ваша, — відказав підполковник Порк. — Бо не ми, а ви відмовились виконувати норму. Люди спокійно собі воювали, поки знали, що нашу норму треба виконувати й іншого виходу в них немає. А ви показали їм вихід, бодай і сумнівний, от вони й заремствували. Отже, вся вина падає на