Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
— Що за метушня? — загорлав водій.
— У нього припадок падучої,— відповів один з тих, що тримали лейтенантика за неслухняні кінцівки. — Ми його тримаємо, щоб не понівечився.
— Виходить, він під арештом, — мовив поліцейський.
— А що нам тепер з ним робити?
— Тримайте його під арештом, поки не отямиться! — прогорлав поліцейський і, хрипко реготнувши від власного дотепу, на повній швидкості погнав машину далі.
Йоссар’ян зненацька пригадав, що він у самоволці, і розсудливо рушив геть від цієї аж надто помітно? компанії, рушив туди, де з густої пітьми линув приглушений відстанню гомін людських голосів. Уздовж широкого, мокрого від дощу бульвару через кожні півкварталу в димуючому брунатному тумані мерехтіли підсліпуваті ліхтарі на невисоких вигнутих стовпах. Із вікна над головою Йоссар’ян почув розпачливий жіночий голос, який безнадійно благав: «Ну, не треба, не треба…» Повз Йоссар’яна понуро пройшла засмучена дівчина в чорному дощовику, її обличчя ховалося в густих пасмах чорних розпущених кіс. Ще за квартал, перед самим будинком міністерства внутрішніх справ, п’яний молодий солдат притискував до жолобуватої корінфської колони п’яну жінку, а трохи віддалік на сходах, споглядаючи цю сценку, примостилося троє його товаришів по зброї, так само напідпитку і з пузатими винними пляшками поміж ніг.
— Будь ласка, годі,— вмовляла солдата п’яна жінка. — Я хочу додому. Будь ласка, годі.
Коли Йоссар’ян наблизився, один з тих, що сиділи, злісно вилаявся й пошпурив у нього пляшкою. Глухо дзвякнувши, пляшка розбилася об асфальт за кілька кроків від Йоссар’яна, а він так само неквапом, похнюплений, побрів далі, засунувши руки в кишені.
— Ну, давай, закругляйся, — долинув іззаду невдоволений голос п’яного солдата, — Тепер моя черга.
— Будь ласка, годі,— благала п’яна жінка. — Будь ласка, годі!
Дійшовши до рогу, Йоссар’ян зненацька почув з непроглядного мороку вузької і звивистої бічної вулички часті загадкові звуки. Помилитись було неможливо: хтось згрібав сніг. Від цього ритмічного, ретельного, знайомого змалку скреготу металу об асфальт в Йоссар’яна пішов мороз по шкірі, і він тут же зійшов з тротуару — подалі від зловісного провулка. Він усе прискорював крок, аж поки цей докучливий, недоречний звук не завмер десь позаду.
Тепер він второпав, куди його занесло: якщо йти прямо, скоро можна дійти до пересохлого фонтана посеред невеличкого скверу, звідти всього сім кварталів до офіцерської квартири. Зненацька непроглядну темряву попереду розітнуло нелюдське скиглення і почулась лайка. Тут же на наріжному стовпі погас світильник, все навкруги ніби хитнулося, піввулиці поринуло в пітьму. По той бік перехрестя якийсь чоловік періщив кийком собаку, тримаючи її за мотузок, — точнісінько так, як той, що шмагав батогом коняку уві сні Раскольникова. Марно силкувався Йоссар’ян нічого не бачити й не чути. Собака скиглив і завивав у відчайдушній тваринній істериці, повзав на череві, навіть не намагаючись вирватися, а чоловік усе бив і бив його важкою плескатою палицею. Навколо стояв невеликий гурт глядачів. Оцупкувата жінка ступила крок уперед і чемно попрохала, щоб той перестав дубасити собаку. «Не твоє діло!» — хрипко гарикнув чоловік, замахнувшись палицею і на неї; жінка, зніяковівши, відступила у натовп, зневажена, жалюгідна. Йоссар’ян пішов іще швидше, майже побіг. Ніч була сповнена жахів, і Йоссар’янові стало зрозуміло, що мусив відчувати Христос, коли проходив по світу, як іде лікар-психіатр по палаті, повній безумців, або жертва злочину по тюрмі, де злочинці — самі тюремники. Яка б то була втіха для нього зустріти ще й прокаженого!
Іще через квартал дорослий мужчина жорстоко лупцював хлопчиська; їх оточувала немов заклякла юрма дорослих роззяв, ніхто навіть не пробував утрутитися. Йоссар’ян одсахнувся, зазнавши болісного і вже добре знайомого відчуття; йому здалося, що подібну жахливу сцену він бачив зовсім недавно.
Déjà vu? Вражений таким зловісним збігом обставин, Йоссар’ян аж похолов від страху; непевність, безпорадність огорнули його. Ну, звичайно ж, це була та сама сцена, що й на розі за квартал звідси, хоча зараз усе виглядало інакше. Світе ясний, що діється? Невже знову виступить оцупкувата жінка й чемно попросить, щоб той перестав лупцювати? А цей знову замахнеться на неї палицею і примусить відійти? У натовпі ніхто не поворухнувся. Нещасний хлопчисько голосив на одній ноті, немов геть отупів від страждання. Мужчина збивав його з ніг важкими лункими потиличниками, тоді рвучко підводив і знову одним ударом звалював на землю. І ніхто у цій понурій, принишклій юрбі навіть не подумав заступитися за оглушену звірячими побоями дитину, якій на вигляд було не більше дев’яти років. Лише одна замизкана жінка мовчки плакала, увіткнувшись у брудний фартух. Хлопчисько був худий, виснажений, його давно годилося б постригти. З обох вух у нього цівками текла кров.
Йоссар’ян швидко перейшов на другий бік широкого проспекту, щоб не бачити більше мерзенного видовища, і тут же помітив у себе під ногами людські зуби на мокрому лискучому тротуарі поміж клейких плям крові, яких не могли розмити навіть гострі, мов пазурчики, краплі дощу. Тут і там валялись кутні зуби і зламані різці. Йоссар’ян навшпиньках обійшов ці кошмарні уламки й наблизився до під’їзду, де ридав якийсь солдат, притуляючи до рота просякнуту кров’ю носову хусточку. Його підтримували, щоб не впав, двоє інших солдатів. Вони похмуро й нетерпляче виглядали військову санітарну машину. Ось вона з’явилася і, блимнувши бурштиновими фарами, з дренькотом понеслася повз них до сусіднього кварталу: там зграя поліцейських у цивільному, розмахуючи кийками й наручниками, накинулась на якогось чорнявого італійця, цивільного, з книжками в руках. Він щось кричав, опираючись, а обличчя в нього від страху було біліше за борошно, в очах палав гарячковий відчай, він змахував повіками, мов кажан крильми. Здоровані поліцейські гуртом схопили його за руки й ноги і підняли. Книжки посипались на землю.
— Рятуйте! — пронизливо вереснув він, захлинаючись від хвилювання. Поліцейські підтягли його до розкритих задніх дверцят санітарної машини й кинули всередину. — Поліція! Рятуйте! Поліція! — долинало з машини. Дверцята замкнулися, і машина помчала геть. Невеселої іронії була сповнена вся оця сміховинна ситуація: пойнята страхом людина кличе на поміч поліцію, перебуваючи в лабетах у поліцейських! Це марне й безглузде волання про допомогу примусило Йоссар’яна криво всміхнутися, але тут же він, здригнувшись, подумав, що, можливо, цей бідолаха зовсім не кликав поліцію, а навпаки, мов той герой, що йде на самопожертву, застерігав від небезпеки всіх своїх, усіх, хто не був бандит, озброєний кийком та пістолетом, хто не належав до поліцейської банди, озброєної кийками й пістолетами.