Нічого особистого - Настя Байдаченка

Ен Болєн… Випендрилася. Хоча з точки зору фонетики єдино правильно. Жодних вам Болейнів…

Віка випила трохи валер'янки, потім ще, потім ще дещицю, поки флакончик не спорожнів.

«Ні, з цим треба зав'язувати, — подумала Віка. — Так і до жіночого алкоголізму недалеко». Очі шукали на пляшечці вміст спирту.

— Знаєте, Вікторіє, коли людина так переймається критикою, це свідчить лише про її невпевненість та сумніви у власних силах. Комплекс неповноцінності. Абсолютно класичний випадок. Аж нецікаво.

Віка злегка кивнула головою так, ніби підтримувала не надто цікаву чи приємну для себе бесіду.

— А ви не пробували написати щось нормальне, ну, не про графів та принцес, а щось сучасне. Ну, про своє життя?

— Це несмак, професоре. Про власне життя, я маю на увазі.

— Слухайте, ну кого цікавить смак чи несмак, якщо вийде цікаво та буде продаватися?

— Ви думаєте, життя автора сценаріїв таке неймовірно цікаве? Ви помиляєтеся. До того ж, я не хочу стати подібною до деяких талановитих молодих і не дуже літераторів…

— Ну слухайте, ви ж дійсно зациклені лише на тому, що вас, таку білу і пухнасту, тільки й роблять, що ображають критики. Ніби ви одна знаєтеся на літературі. А всі вони купка дурнів? А ви не думали, що ви самі просто тупа бездарність, га?

— Професоре, ви мене провокуєте?

— Вікторіє, ви взагалі сваритися вмієте? Конкретно сваритися? Нагримати на когось? — примружив одне око професор. — У магазині ви сварилися колись чи в ресторані?

— Ну, вмію… Я думаю… Але ж ми дві виховані людини… Ви ж не хочете…

— А матюкнутися змогли б? — запропонував професор.

— Ні… Мабуть… А навіщо?

— Так що ж мені вас тут сто років тримати, поки ви не заматюкаєтесь у старечому маразмі?

— Ну, знаєте, є ж якісь рамки. Не дочекаєтеся.

— Навіть якщо вам розіб'ють окуляри?

— Я у лінзах.

— Це я образно.

— Звичайно, я зрозуміла, професоре. — Віка посміхнулася посмішкою Брі ван дер Камп.

Я, у принципі, упевнений, що серійні вбивці виростають із таких тихих вихованих людей. Навіть жінок. Коли стільки у себе втягувати неприємного, переварювати роками, весь час ті образи нанизувати, як перли в намисто, рано чи пізно воно полізе назовні бодай через очі. Ні, щоб прооратися, побити посуд чи боксерську грушу…

Якщо не люблять нас красівих і прєкрасних…

***

А горілка це ж горілка,

це ж горілка, горі-горілкА.

Єва Герт із дитинства мріяла про телебачення. Та оскільки її мама завжди реально оцінювала життєві розклади, то вчитися Єва пішла на бухгалтера. Проте ані на першій роботі, копирсаючись у бухгалтерських проводках, ані на другій — у піар-відділі відомого виробника горілки, Єву не полишала мрія привітати країну із блакитного екрана телика.

Світ телебачення здавався Єві суцільним фестивалем. їй часто доводилося бувати на презентаціях нових ТВ-сезонів, оскільки працювала вона піарником алкогольного бренду із бюджетом не останньої величини. На післяпрезентаційних вечірках манірно пропливали телевізійні прими у сукнях неймовірної вартості та краси, а блакитнуваті хлопчики із підведеними олівцем бровами, які називалися метросексуалами, щось лагідно і ніжно шепотіли одне одному на вушко. Там смачно і вигадливо годували: чорною ікрою фарширували перепелині яйця, а із сьомги викладали трояндочки на канапе із лимонним маслом, ну і сири подавали, як треба, із виноградом, грушею та динею, а не на бутербродах. Телевізійний світ вабив до себе Єву, як розбитий підгнилий кавун — ос. Проте прорватися туди було на межі фантастики. Кому й як догоджали розряджені телевізійні прими та блакитнуваті хлопчики, Єва не знала. Але в тому, що догоджати таки доводилося, вона чомусь не сумнівалася.

Перша зустріч Єви Герт із телебаченням не була ані приємною, ані приголомшливою. Скоріше вона залишила по собі гіркий жовчний післясмак. Як у сварці, коли останнє слово лишилося не за тобою.

Єва тільки-но почала працювати асистентом піар-менеджера в одній алкогольній конторі. Робота була на відміну від відділу продажів, непильна. До того ж, у горілчан завжди передбачалися великі бюджети на маркетинг, піар та рекламу. Це автоматом означало, що будь-яка людина, хоч якимсь боком до цих бюджетів причетна, стає мішенню цілої армії рекламних агенцій. І не треба думати, що якщо внаслідок своєї посади ти не розпоряджаєшся мільйонами, а лише кількома десятками тисяч із цього пирога, то ти не будеш цікавити ці самі рекламні агенції. Навіть не треба сподіватися. На нашому ринку навіть ніякенькій тисячі доларів ніколи не дозволять пройти повз щільні обійми рекламно-піарного ринку.

Нью-бізнес-менеджери та клайєнт сервіс-директори злетяться до тебе наче мухи на бутерброд із ковбасою. Й солодко-медовими голосками почнуть наспівувати казочки, перевіряючи, чи ти часом не цілковита дурепа. Наприкінці розмови тебе запросять до ресторану або принаймні в цукерню (чималеньку типу Волконського), аби там у темному закуточку, пропахлому кавою та свіжою листковою здобою, зробити пропозицію, від якої не можна відмовитися. Тобто запропонують відкат.

Відкати — штука небезпечна, як перша крига. З одного боку процент відкату, вигодовування у ресторані, подарунки на дні народження та решту свят включено у ціну. Ultra all inclusive, так би мовити. З іншого боку, як тільки ти вступаєш у відкатно-відсоткові стосунки із підрядником, у тебе зникає моральне право їх дрючити у разі помилок, провалів та відвертих підстав, тож виправдовуйся перед власним керівництвом як хочеш. З третього боку (якщо такий є), з ким би ти і на яких умовах не домовилась, ображена решта розсурмить, що ти взяла відкат. Бо без відкатів ніхто не працює. Навіть супер-пупер чесні експати. Вони й їдуть-то сюди