Нічого особистого - Настя Байдаченка

«Добре, коли вже сюди припхалася, то спробую відстояти свої погляди в межах пристойності та доброго виховання», — вирішила Віка, поправляючи камею на мереживному жабо та посміхаючись із бездоганною психопатною чемністю Брі ван дер Камп.

— А скажіть нам, пані Вікторіє, як вам спало на думку вивернути назовні такі інтимні речі? Ви знаєте, скільки родин розбилося через ваші вельми оригінальні сценарні ходи?

— Ну, знаєте, за сценарієм передбачалося, що телеглядачі будуть підтримувати найвірніших зірок. Виявилося, що за результатами смс-голосування перемагали найбільші стрибунці в гречку…

— А потім Нацрада з питань телебачення та радіомовлення заборонила пускати в ефір цю вакханалію…

— Ну, скажімо так, рекомендувала перенести ефір у інший часовий проміжок. — посміхнулася Віка. — Рейтинг від того, у принципі, не постраждав.

— А як ви стали сценаристом? Якщо я не помиляюся, за освітою ви програміст.

— Так, дійсно. Після виходу моєї першої книги «Гальшка Острозька»…

— Вона ще перемогла у конкурсі видавництва «Вимпел»? Третє чи четверте місце…

— Власне, друге. Мені зателефонував продюсер розважальних програм і запропонував взяти участь у конкурсі на посаду сценариста одного співочого шоу. Я не пройшла, але мої нариси у них лишилися. Потім креативний продюсер запросив мене на конкурс ідей реаліті-шоу. Конкурс виграв мій «Секс із зірками».

— Добре, давайте повернемося до літератури. Кого ви вважаєте найсучаснішим українським автором?

— Я не у захваті від сучасної літератури. Хоча я читаю багато, мені подобається надзвичайно мало. Це, звичайно, не означає, що наша сучасна література якась неправильна. Просто у мне досить специфічні смаки. Я не люблю книжок, в яких усе розпочинається досить-таки цікаво, а всередині автору не вистачає фантазії для розвитку сюжету, тому герої змушені спожити якийсь «стимулятор», і їх починає відверто ґлючити та заносити у паралельні сфери. Мені не подобаються біографії та подоби біографій авторів у формі романів, як на мене, це ознака виродження того, що вже нема про що розповісти. Усі ми звичайні люди, для наших біографій справді вистачить livejournal чи будь-якого іншого блоґу, не варто псувати папір.

Ось це вона сказала марно. Ой, як марно. У неї втупилося зо три десятки зацікавлених поглядів. Дослідницьких поглядів студентів-біологів, які готуються препарувати жабку. Із загального настрою Віка відчула, що їй також із радістю нанесли б якогось важкого тілесного ушкодження. А не треба нагадувати блоґеру, що він міг би псувати папір. Особливо, коли блоґер впевнений, що з вас двох безнадійно псуєш папір саме ти.

— А ви не вживаєте жодних стимулянтів? — уїдливо поцікавилася пані Гафка, рівень її доброзичливості впав нижче плінтуса.

— Тобто? — щиро кліпнула блакитними очками Каретко.

— Ви хочете сказати, що ви штампуєте по 400 сторінок тексту двічі на рік просто із графоманського інстинкту? Так би мовити, для суцільної розваги?

— Ну, так. Літературу було вигадано для розваги…

— Ви помиляєтеся, — суворо обірвала Гафка, піднявши вказівного пальця догори. — Літературу покликано роздмухувати в людині роздуми про буття, сенс життя та пошук істини. Глибокі роздуми. Самокопирсання у свідомості та інтелекті. Занурення у вивороти думки…

— Я думаю, ви судите однобоко. Згадаємо Давній світ, Ренесанс…

— Давайте залишимо ваші темні віки, ваше нікому не потрібне середньовіччя — не на жарт розійшлася блоґерша, від азарту мисливця її обличчя стало буряковим. — Ви та вам подібні попкорнізують літературу. Я кажу про Літературу… Із великої літери… У найхрестоматійнішому сенсі…

Віка важко зітхнула, проте той кволий зойк потонув у галасі суцільної підтримки пані Гафки. Kill joy.[28] Справжнісінькій Kill joy. Просто-таки суворий реформаторський аскетизм у розвагах ренесансного двору. А навіщо? Закопаємось у глибокі роздуми, коли можна нормально веселитись і розважатись? І це ж треба бути такою невігласкою, аби обізвати «її ренесанс» середньовіччям та темними віками. Єресь яка! Як можна сплутати веселий передзвін Відродження із надривною екзальтацією Середньовіччя? Пишних ренесансних мадонн із безкровністю середньовічних? Віка вибухнула всередині від праведного гніву, проте вирішила за розумніше промовчати. Вона вихована дівчина, дуже чемна, too well-mannered.[29]

— Знаєте, а я не здивована, що вас досі не зробили членом НСПУ[30]… Ці люди бережуть честь мундира.

— Я б сказала, що вони охороняють порожній замок… Це вже не НСПУ, а будинок літніх людей.

— Ну те, що ви не маєте поваги до літніх людей, видно із вашого ставлення до свекрух у вашому попередньому реаліті-шоу «Свекрухи та невістки»…

— Ви перекручуєте мої слова.

— Облиште, ми ж не на суді. Це жива розмова. Словесна дуель. Філологічний ринг, якщо хочете. Хіба ж ваші середньовічні герої не робили так само?

— Я пишу про Ренесанс, це трохи пізніше…

— Особисто я вважаю, що у вашому випадку історичний час не має жодного значення, ви пишете порожні костюмні твори про жіночок у велюрових пишних сукнях…

— По-перше, не було тоді такої тканини як велюр, а по-друге, змінюються лише костюми та декорації. Драма завжди та сама. Вище голови не стрибнеш — є дванадцять античних сюжетів. Проте я витрачаю достатньо часу на вивчення часових особливостей.

— Це ви правильно, щодо вище голови не стрибнеш… — розчервоніла Гафка поправила гідроперидне пасмо, що випало на обличчя. — Пані Вікторіє, ви ніколи не замислювалися, що бути українською письменницею — це важкий хрест, це означає покласти своє особисте життя, а часом і кар'єру на вівтар служіння великій ідеї національно-культурного відродження… Ви чомусь не належите до жодного літературного угруповання, культурного гуртка… Вас не видно на семінарах творчої молоді…

— Я стільки не п'ю, — чемно посміхнулася Віка.

— Це стереотип.

— Може… Мені чужа сама ідея культурного гуртування. Come on, ми не після