Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу… - Наталія Дурунда

— У тебе — точно, — хмикнула й скривилася Єва, зациклена на здоровому способі життя й чистоті партнера. — Щодня міняєш… — прикусила язика.

— Справа не в ньому, — повільно піднялася Майя. — Справа в мені, — витерла росинки поту з чола. — Я кохаю… Як колись, в юності Богдана кохала. Тільки тоді я беззаперечно вірила у наше світле спільне майбутнє. А зараз… Радію кожній миті, проведеній разом, кожному його дотику, кожному поцілунку. Наче збираю це все й консервую в пам’яті на майбутнє, коли він поїде, більше не буде поруч.

Всі завмерли.

«Оце і є справжня любов, — зрозуміли дівчата. — Просто кохати, нічого не очікуючи взамін. Справжнє велике почуття, на яке здатен далеко не кожен…»

— Усе б віддала, щоб таке пережити, — витираючи сльозу, заскавучала Поліна.

— Може, до басейну? — зітхаючи, перебила її Єва. — Щось ми тут перегрілися.

— Вітаю, пане полковнику, — почув у трубку голос свого колишнього начальника, генерала Ореста Сергійовича Тарана, Макар.

— Здоров’я бажаю, пане генерале, — у відповідь привітався Громов.

Між ним і колишнім керівником давно панувала повна довіра й дружні стосунки. Таран любив Громова за гострий блискавичний розум, кмітливість, оперативність у прийнятті правильних рішень. Саме такі люди були потрібні йому в штабі антитерористичних операцій у цей нестабільний для країни час.

— Бачу, ти там, на периферії, геть розслабився, — пожартував Орест Сергійович. — Вже не так часто телефонуєш, не так наполегливо просишся у столицю.

Та, як відомо, в кожному жарті є лише доля жарту. Громов зрозумів: генерал відчув його бажання розтягнути час й ще трохи залишитися в області.

— Але той час настав, — не чекаючи відповіді, продовжив Орест Сергійович, наче читав думки підлеглого. — Наказ про твоє призначення уже на підписі у керівництва. Починай пакувати речі. За кілька тижнів чекаю тебе у своєму розпорядженні.

— Зрозумів. Слухаюсь. Починаю пакувати речі, — спробував пожартувати Макар. Але якось сумно це в нього виходило.

Ввечері, як завжди, зустрівся з Майєю.

— Ти сьогодні якийсь замислений, — цілуючи в ліжку, широкі груди коханого, промуркотіла Майя. — На чомусь іншому зосереджений.

— Так, — погодився Макар. — Нас чекає серйозна розмова. Не знаю, з чого почати…

— Ти їдеш у столицю? — раптом зупинилася й благально глянула в його бездонні очі.

– Їду, — коротко відповів.

Запанувала сумна тиша.

— Скільки часу нам залишилось? — опустивши очі, важко запитала.

— Це залежить від тебе, — якось незрозуміло сказав Макар.

Майя підняла здивовані очі й завмерла в очікуванні.

— Хочу, щоб ти стала моєю… — погладив м’яке волосся коханої жінки Громов і якось співчутливо глянув у її прекрасні небесні очі.

— Назавжди, — тихо прошепотів.

Обличчя Майї засяяло радістю.

— Це проп-позиція? — ледве видавила з себе щаслива.

— Так, — ствердно кивнув головою.

Проте, якось у нього це важко, сумно виходило. То насторожувало.

— Я… — хотіла щось сказати Майя, але Макар приклав вказівний палець до її вуст.

— Не поспішай з відповіддю, — боляче промовив. — Добре подумай.

— Тебе щось мучить? — не витримала й прямо запитала Власова.

— Думаю, як кожна нормальна жінка, ти мрієш про дітей, — важко ковтаючи слину, нарешті підійшов до головного.

— Авжеж, — похапцем відповіла. — Я вже давно мрію…

— Так от, дітей не буде, — суворо перервав її Громов.

— Т-тобто? — аж заклякла від почутого. — У тебе з цим проблеми? Не можеш… — обережно поцікавилася й співчутливо торкнулася його плеча.

— Немає ніяких проблем, — глибоко видихнув Макар. — Ні фізичних, ні спадкових.

— Але ж, якщо ти вирішив одружитися, то маєш довіряти мені, — востаннє спробувала щось змінити нещасна жінка. — Скажи, чому? Я зрозумію будь-яку причину.

— Це — моє рішення. Остаточне й безповоротне. Якщо все ж зважишся на одруження — запам’ятай: діти у нашій сім’ї не народжуватимуться. І навіть не пробуй завагітніти, бо на будь-якому терміні змушена будеш позбавитися малюка, — завершив крижаним тоном. — І ще… Ця тема ніколи не підніматиметься у нашому домі. Ні за будь-яких обставин ми це повторно не обговорюватимемо, — остаточно добив бідолашну жінку, наче контрольний постріл зробив.

Майю пробрало аж до кісток. Наче їй на голову тонну крижаної води вилили і її тіло вкрило товстим шаром льоду.

— Мені пора, — десь здалеку почула його ніжний голос. — Проводжати не треба, вихід знайду сам, — присів поряд, нахилився, довгим ніжним поцілунком у чоло попрощався. — Моя пропозиція залишається в силі, — знову нагадав. — Подумай про це. У нас ще є біля трьох тижнів.

Майя сиділа закам’яніло-непорушно, наче нежива. Все, що завгодно, готова була почути від Макара: і, що це їхня остання ніч, і що більше ніколи не побачаться, навіть — що одружений, але таке…

«Хіромантія не підвела, — згадала день, коли вивчала його руки. — Ось чиста гола сутність цього чоловіка. Як я й думала. Він здатен дарувати щастя й робити боляче одночасно…»

Макар швидко спустився східцями під’їзду, де мешкала Власова, й заскочив у машину. Сьогодні його очікував водій на службовому автомобілі.

— Вийди, — спокійно, але суворо наказав молодому прапорщикові.

— Добре, — миттю вискочив на вулицю той, на ходу віддаючи честь.

Громов важко задихав, обхопив голову руками, міцно стис скроні.

Серце його розривалося. Кохав цю жінку кожною своєю клітиночкою. Так не страждав навіть десять років тому, коли поховав свою покійну дружину. Зовсім не хотів робити їй боляче. Але не міг дозволити Майї завагітніти. Не міг…

«Якщо справді любить — прийме мене таким, який є. Не задаватиме питань. Мовчки йтиме поруч. Якщо ж ні… Значить, не доля…», — вирішив.

Тоді відчинив дверцята, покликав водія й рушив до службової квартири.

Майя відчула, як щось м’яке впало на підлогу. Наче