Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу… - Наталія Дурунда

— Ваш онук має своє власне місце в автомобілі, — пояснив Макар, беручи на руки сина, восьмимісячного Данилка. — А де мама? — не побачив найріднішої.

— Вона не вберегла найголовнішу святкову страву й тепер бідкається біля плити, — пояснила Ніна, забираючи з рук зятя свого онучка.

— Ясно, — усміхнувся Макар. — Весело у вас тут, бачу.

— Синку, приїхав, — донісся з ґанку голос Анастасії Марківни.

— Привіт, матусю, — підійшов, поцілував неньку.

За хвилину всі уже сиділи за столом. Малий Данилко грався на зеленому газоні з м’яким білим ведмедиком.

— Це, мабуть, Єгор, — сплеснула руками Анастасія Марківна, коли автоматичні ворота знову повільно розійшлися.

Точно. На подвір’ї з’явилася ще одна машина з якої вийшов усміхнений Єгор зі своєю новою, тепер уже законною дружиною Лідою.

— Усім привіт! — весело привітався й поклав на стіл здоровенну солодку диню.

— Ну що? Пора? — багатозначно глянула на Анастасію Ніна. — Неси свій коронний пиріг. Тепер уже точно всі в зборі.

— Я допоможу, — підхопилася Майя.

Але у хвіртку несподівано подзвонили.

— Хто це може бути? — здивувався Макар. — Ми ще когось чекаємо?

Всі понизали плечима.

Відчинив, очам не повірив.

— Майє, це до тебе, — весело покликав. — Ходи, полюбуйся.

Здивована Майя підійшла до воріт.

— Сюрприз! Не чекала? — раптом побачила подруг Злату і Єву. — Думала, усе життя від нас тікатимеш?

— Мої дорогі, — зраділа Майя. — Яка ж я рада вас бачити, проходьте.

— А з фігурою треба щось робити, — прошепотіла на вухо Майї Злата. — Данилкові уже вісім місяців. Пора повертати собі форму, бо чоловік розлюбить.

— Я б з радістю, — загадково відповіла Громова, — але не можу…

— Що? — розкрили від здивування очі дівчата. — Знову?

— Так, шостий місяць, — засміялася Майя. — У мене ж критична межа репродуктивного періоду, — зиркнула на Єву. — Мусимо поспішати.

За столом стало гамірно й весело.

— Хвилинку уваги, — попросив Макар. — Я хочу підняти тост за жінок, — на мить задумався. — За матерів, які дарують нам життя, дружин, чиє кохання не дає вмерти на війні, подруг, — глянув у бік Єви й Злати, — які, не роздумуючи, готові підкласти дружнє плече у важку хвилину. Низький уклін за те, що ви є у нашому чоловічому житті. А ще… — на мить задумався, — хочу окремо підняти цей келих за незвичайну, хоробру, відчайдушну жінку, яка не просто докорінно змінила мене, але й буквально повернула з того світу, коли душа вже попрощалася з тілом — за мою дружину. Так, так, — підтвердив, коли побачив здивовані очі присутніх. — Солодкий смак її сліз назавжди залишиться на моїх устах. Як же я люблю тебе, серденько, — нахилився, поцілував кохану і свого синочка, який уже сидів поруч у спеціальному кріслі.

— А ще давайте піднімемо ці келихи за любов, — встаючи, скромно добавила розчулена Майя й погладила маленький хрестик на своїй шиї. — Щоб вона жила у кожному серці, наповнювала кожну душу, приносила мир. Щоб ми не хоронили наших чоловіків, — глянула на свекруху, — не плакали над ними пораненими, — глянула на Макара, — не переживали за своїх дітей, — згадала матір двох полонених синів і ніжно погладила голівку маленького Данилка. — Щоб не було окопів, боїв, згарищ… Щоб по мирному небу пливли журавлі…

Кришталеві келихи дзвінко задзеленчали, несучи в небо найкращі світлі побажання…