Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу… - Наталія Дурунда
Відчула як легенька втома склепила повіки. Хотіла встати, прибрати з ліжка, але хижий сон уже міцно держав її у своїх лабетах. Здалося, що лежить, зав’язана мотуззям. Ні ворухнутися, ні розплющити очей не може…
* * *— Що значить — ви не спростовуватимете свою наклепницьку статтю?! — доносилися наступного дня у приймальню крики Власової. — Яке ви взагалі мали право щось друкувати без мого погодження?! Це ж обласне видання, а не бульварна газета!
— Марто, зайди до мене, — за хвилину почула в приймальні секретарка вже набагато спокійніший голос начальниці.
— Голова розколюється, — стискаючи скроні, простогнала Майя. — Зроби щось.
— Одну хвилинку, — як завжди злегка запанікувала Марта. — Зараз накапаю вам валер’янки й принесу таблетку спазмалгону, а ще заварю чай з м’яти і…
– І не забудь у той чай накапати снотворного, щоб я вже остаточно тут відрубилася й до завтра не прокинулася, — не витримала начальниця й просто добила секретарку. — Досить таблетки спазмалгону. Йди.
— Вам вдалося їх переконати? Вони спростують ту статтю? — обережно поцікавилася підлегла, коли занесла у кабінет керівниці воду й таблетку.
— Та де там, — махнула рукою Майя. — Вони непохитні.
«Наче відчувають за собою чиюсь могутню підтримку», — подумала, але промовчала Власова.
— Але завтра номер вже виходить? — запереживала секретарка. — Голова адміністрації точно викличе вас на килим, якщо не побачить…
— Завтра буде завтра, — перервала Майя. — До завтра у нас є ще півдня і ціла ніч.
Та як Власова не намагалася вирішити проблему — нічого не виходило. Нарешті здалася. Значить, доля така. Завтра, скоріш за все, постане питання її звільнення. Морально приготувалася до цього вже сьогодні.
Але яким було її здивування, коли зранку зайшла у приймальню, а там Марта, верещачи від радості ледь не пританцьовувала.
— Ти збожеволіла? — витріщила на неї очі Майя. — Чого галасуєш, як болівійці на похоронах.
— Як хто? — не зрозуміла Марта.
— Болівійці, — уточнила Власова. — Коли ховають родича — уся родина витанцьовує й галасливо співає радісні пісні. Судячи з того, що мені загрожує…
— Подяка від губернатора, — незвично сміливо обірвала її Марта, — вам також слід танцювати.
— Ти про що? — не зрозуміла Майя.
— Ось, — показала свіжий номер газети секретарка. — На місці попередньої статті красується її спростування й вибачення особисто перед вами, а також головним лікарем установи, про яку йшлося.
Майя аж задеревіла. Не могла повірити власним очам.
Але чому редакція поміняла свою думку? Хто втрутився? Невже… Блиснула здогадка, але сумнівалася. Не може бути. Громов?
«Та з якого б це дива? — гнала від себе приємні думки. — Але ж більше нікому. Тоді, за столом, він один зрозумів, що вона блефує».
Перебрала в голові усіх, хто міг вирішити це питання. Та як не крути — залишається тільки він. Громов рішучий і безстрашний, його служба впливова, він тут чужий і ненадовго. Все сходиться. Звичайно, сам з редакцією не контактував. Достатньо його дзвінка компетентним органам. Вони вже поспілкувалися з газетярами.
Відкинулася у кріслі. Заплющила очі. Серце затріпотіло, наче пташка, що відчуває прихід весни. Глибоко вдихнула й затримала повітря.
— Майє Матвіївно, — перервала її мрійливі думки секретарка, — як і очікувалося, вас викликають на килим.
– Іду, — видихнула Власова.
* * *Сьогодні перед обласним драматичним театром ніде яблуку впасти. Ціле море автомобілів і людей. Навіть червону доріжку простелили, адже все солідно. Збирається вишукане товариство.
Майя спеціально з’явилася на годину пізніше. Не любила зайвої уваги. Тепер уже всі відносно розслаблені, цікаві очі не так націлені на килимок перед входом.
Увійшовши всередину, зосередженим поглядом обійшла присутніх.
Ось він! У чорному смокінгу й білій краватці.
«Галстук завжди в тон сорочки», — майнула думка.
Відчула, як затремтіли коліна, затрусилися руки. Щоб заспокоїтися, взяла з таці бокал шампанського й підійшла до Олени Демидової.
— Ти жива? — пожартувала Майя. — Адже сьогодні усе на тобі.
— Хоч не кажи, — важко зітхнула очільниця обласної культури. — Ледь витримую. Нерви на межі.
Заграла музика. Вальс. Перші пари вийшли на середину зали. Спиною відчула на собі його погляд. Може — здалося?
Але ні. Громов помітив її, як тільки Майя переступила поріг зали. Все, що його цікавило про цю жінку, він уже з’ясував. Розумна, успішна, одинока, ні з ким не зустрічається. Її зацікавлені очі з наради свідчили про те, що між ними майнула справжня іскра. Макар роками уникав серйозних стосунків. На це у нього були свої особисті причини. Але Майя притягувала наче магнітом. Розумів, що вона заслуговує іншого чоловіка, який здатен ставити її інтереси вище своїх, але…
«Нехай іде все як іде», — уперше вирішив плисти за течією. Адже недаремно кажуть: «Любов — не вибір, а доля». Хто його знає, що їх у майбутньому чекає…
«Сьогодні вона просто приголомшлива, — боковим зором, не привертаючи зайвої уваги, оцінив Майю. — Ніжна, витончена, скромна. Нічого зайвого».
Може наряд Майї й не дуже відповідав бальному дрес-коду, але, здавалося, її це зовсім не хвилювало.
Легеньке шовкове чорне платтячко спадало аж до землі. Кожен її рух, наче просвічувався наскрізь. Не зовсім вечірній макіяж, висока зачіска. На шиї — тоненький ланцюжок з маленьким натільним хрестиком. Все просто, без зайвого пафосу.
Громов уявив дотик ніжного шовку на руках… Заплющив очі, ковтнув шампанського.
Раптом оголосили білий вальс. До кого ж підійде Майя? Кого запросить? Чи залишиться на місці й пропустить танець?
Ні. Вона прямує у його бік. Точно у його. Макар уже й на
