Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу… - Наталія Дурунда

Мало того, що спізнилася, ще й абсолютно спокійно привіталася й без усіляких там пояснень сіла на своє місце. Наче її зовсім не хвилювало, що перед нею сам губернатор. Не поспішаючи, відкрила свій записник і стала щось занотовувати.

— О-о! Медицина! — нарешті знайшов свою жертву шеф. — Чого запізнюємося?

— Вибачте, — не піднімаючи очей, спокійно відповіла Власова. — Ось, — показала на вранішню газету. — Розбиралася з редакцією, — нарешті глянула на керівника області. — У наступному номері буде спростування цієї маячні й відповідні вибачення.

Запанувала підозріла тиша. В повітрі запахло грозою…

Крицький повільно зняв окуляри й зупинив на Майї здивований колючо-пекучий погляд. Та очільниця департаменту охорони здоров’я, здавалося, зовсім цим не переймалася.

— Буквально перед початком наради я мав розмову з редактором газети. Він запевнив, що матеріал перевірений, має всі підстави бути надрукованим. А ви розказуєте про якісь вибачення, — гнівно просичав крізь зціплені зуби.

Очі його налилися злобою. Присутні завмерли в очікуванні.

— Антоне Миколайовичу, — спокійно продовжила Власова. — Як я вже й казала, спростування й вибачення буде у наступному номері. Навіщо псувати собі нерви, а відповідно й здоров’я, — злегка усміхнулася. — Давайте почекаємо кілька днів і розумно покладемо на цьому питанні крапку.

Тоді знову опустила голову й продовжила щось нотувати.

Від її сталевої рівноваги Крицький аж отетерів. А що ще додати, якщо вона вже й так усе вирішила…

— Гар-разд, — задумано протяг, знову одягаючи окуляри. — Перейдемо до наступного питання…

— Добре, що ти все вирішила, бо досі практично лише про тебе й було розмов, — прошепотіла Майї начальниця обласного управління культури Олена Демидова.

— Нічого я не вирішила, — не порушуючи своєї внутрішньої рівноваги, байдуже відповіла Майя.

— Я-ак? — аж захрипіла від здивування Олена.

— Секретарка щойно дала мені газету. Розберуся потім.

— Ну ти й камікадзе, колего, — не могла надивуватися Демидова.

— А що це за нарада взагалі? Чого всіх зібрали?

— Ти найголовніше пропустила. У нас — новий виконуючий обов’язки начальника управління служби безпеки області. Ось, — кивнула на респектабельного, на вигляд аж занадто серозного чоловіка років за сорок, який ні на кого не зважаючи, сидів і спокійно, але зосереджено щось занотовував у своєму товстому записнику. — Наш новий агент 007. Макар Ігоревич Громов. Такий серйозний, неприступний, наче скеля. Кажуть, досі на Донбасі працював. До нас теж ненадовго відкомандирували. Далі вже на Київ. Але ж красунчик, правда?

Майя уважніше придивилася до новачка за столом.

Чорний дорогий костюм стильно облягав міцну спортивну натреновану статуру. Темно-бордова сорочка й тон в тон, такого ж кольору галстук чудово гармоніювали з піджаком і контрастно виділяли світлу шкіру. Акуратно причесане, коротке волосся кольору воронячого пера аж виблискувало при світлі лампи. Злегка нахмурені брови на фоні симпатичного, але серйозного обличчя виражали мужність, рішучість, силу волі, впевненість.

Звернула увагу на його руки. Колись трохи цікавилася хіромантією. Тому, на думку Майї, саме вони могли розказати про чоловіка найбільше. У нього вони були акуратні, красиві, ніжні, але сильні, владні, тверді.

«Дивно, — подумала, — у цій людині наче поєднані ласка і грубість, ніжність і твердість, пристрасть і самовідречення. Він, ніби гарячий жар і холодний лід, яскраве світло й темна непроглядна пітьма. Дотик таких рук може приносити щастя й завдавати болю…»

Повільно перевела погляд вище й… зустрілася очі в очі з Громовим, який прямо дивився на зацікавлену Майю.

Очі! Ледь не збожеволіла Власова. Такі вона бачила лише один раз… уві сні. Точно! Як у того могутнього вовка, що чекав її кончини над водоспадом. Чорнющі, мов безмісячна й беззоряна ніч, бездонні, як найглибше морське провалля. Таких боїшся й не маєш сили відвести погляд.

Нарешті Майя схаменулася.

Швидко опустила голову.

«О, Боже, який сором! — картала себе в душі. — Наче мені чоловіка не вистачає. А вистачає?… Ото ж бо й воно», — посміхнулася сама собі й почухала рукою чоло.

Громов повільно опустив очі, перелистав кілька сторінок свого записника. «Власова Майя Матвіївна, охорона здоров’я», — акуратно вивів шариковою ручкою на чистому аркуші. Потім задумано кілька разів обвів написане й повернувся до сторінки, на якій занотовував раніше.

— Ну й наостанок приємне, — підвів підсумок наради Антон Миколайович Крицький. — У суботу — щорічний весняний благодійний бал. Проводитиметься у приміщенні обласного драматичного театру. Виступатимуть зірки класичної музики й наш оркестр. Явка обов’язкова. Власова, щоб без запізнень, — жартома, але суворо попередив.

— Ну як усе пройшло, Майєчко Матвіївно? — знов заскиглила секретарка Марта, щойно Власова з’явилася у дверях своєї приймальні.

— Дякуючи тобі, все чудово, — якось загадково відповіла Майя й погладивши хрестик на шиї, повільно зайшла до свого кабінету.

— Дякуючи мені? — заокруглила від здивування очі Марта й поспішила слідом за начальницею.

— Так, сонечко. Ти дуже вчасно дала мені в руки ту газету. Завари нам кави. Поп’ємо разом, — раптом попросила.

Секретарка аж заклякла від несподіванки. «Сонечко», «завари нам кави», «поп’ємо разом». Відколи тут працює — ще не чула таких слів від керівниці. Зранку з її очей аж іскри сипалися, під ногами горіла земля, а тепер… Наче підмінили…

Увечері Майя вперше захотіла повернутися додому. Вперше не відчула подиху самотності, коли увійшла до квартири. Навпаки, повна енергії подалася на кухню, приготувала улюблену страву, понесла в ліжко, обняла свого м’якого білого ведмедика, увімкнула телевізор. Настрій був на висоті. Але чому? Адже з учора нічого не змінилося. Вона не вагітна. Заміж ніхто не кличе…

Перед очима стояла нарада і… Громов. Він не виходив з голови. Відчула, як щось потаємне озвалося в її душі. Заворушилося, затремтіло, зрушилося те, що було нерушимим з глибокої юності. Це не пристрасть і бажання, які відчуває жінка, коли бачить чоловіка. Ні. Це щось більше, глибше. Не бентежить навіть, що він тут не надовго. Можливо, десь його чекають дружина й діти. Не важливо. Почуття вже нікуди не зникнуть. Відчула, що готова