Чаполоч, Ігор Астапенко
...
Жінка — чужа, красива, гаряча, яку ти хочеш, — це радість несусвітня. Зайди до храму, хлопчику, — бачиш, як ллється бліде світло на тіло пахке, мокре, рухливе? Ніч, що рядно діряве на жовтосяйному обширі, свіжістю дихає. Засутенілий малюнок стрілки годинника на руці Того Хто Створив. Котику сіренький, котику біленький, котку волохатий, не ходи по хаті, не ходи по хаті, дай життя дитяті. Дитя буде жити, котик буде снити. Ой, на кота дрімота, дитя вийде з живота. Буде собі плакати, а ми поки — трахатись! А-а-а-а! А-а-а-а! Ніч — це заплющене око часу. Під його повікою, як під ковдрою, кохаймося, деревоподібненькі, доки тримається в небі плід великої грішної яблуні. Людина ен входить в людину ен один, і дві плоті течуть до третьої — лілейною річкою, яко обличчя (від)світу, — дитя білої пристрасної води, ким ти станеш?
...
Всьо, піднімайся сюди. Дааааааааа-ночко, піднімайся! Хоч шé трохи? Ну добре, давай, візьми осьо вишнячку — ага! — глибше — отак, да — кххххх! — я люблю курити, коли ти це робиш — ууууууух — хуууууу.
...
Господи! Скажи, чи зароджувався Ти так само вишукано, як входить злотистий промінь у пахковиту ріллю? А мо’, як можний чоловік у райські ворота? Про що ти думаєш, енна людино, кидаючи білу насінину? Чи не про те, що виросте велике стебло колосу з твоїм розхилистим корінням? Чи не про те, що за колоссям прийде косар з руками натрудженими? Життя прожити — це поле перейти: од білої насінини до леза кінчастого. Котра година, Господи?
...
Моя Даночко, я вже не можу! Руки впиваються в руки — жуки схрещують лапки — повільний напружений рух гарячою спиною — так альпініст рухається скелею — вверх і вниз, вверх і вниз, вверх і вниз — стегна! Ніжно облизувати шию — кусати в проміжках — і стискати стегна. Притискати наструнчене тіло жінки до свого. Відчувати порский язик у вухах. Спускатися до сідниць руками. Як добре, Бо’, як добре нам — бозна-чи-Тобі-потрібним — у хвилини пристрасного єднання, коли усолода більша за мислення, коли плоть наша вища за душу, як баня церковна вища за ясла! Водити нервово напружений палець межи спітнілих сідниць. Думати. Про входження в жінку, яке ось-ось відбудеться. Запускати думки в гарячі чоловічі руки — думки виростають у рухи — так гусінь стає метеликом — бачиш, як бубнявіють думками жили? Жінко, я лишаю в тобі саджанець життя, що дихає втіхою! Якою ти будеш із важним куполом живота? Даночко!?
...
Не спи, людино, у час весни свого буття несосвітенного, коли квітка грудна буяє і стерпна ще думка про стухання її, про стихання стукоту червоного пуп’янку. Не спи, людино, коли пітьма хворіє на зоряні висипи, а тиша — плівка на шкірі повітря. Люби, енне тіло, у палахкому поті дух свій вихлюпуй, коли прамовчання природи стелиться в простір неозорий, коли птаха нічна клює прямо в час і співає про небеса пливкі. Плином сп’янілої плоті наповни сей келих, що порожнява ймення їй, чудовна істото, здатна на дихання і на кохання! На охання! О-о-о! А-а-а! У-у-у! Кричи з усіх сил од усолоди палкої, вивільнюй хіть свою невпинну, жінко, наче ніж у плоть твою увійшов — так кричи, поки зорі полові цвітуть, свої стебла сховавши в небесну ріллю! К-р-и-ч-и!!!
...
Дай-но я зроблю тобі добре, Даааа-н! Осьо так, да! — язик ходить низом живота, долає доокола пупка жінки пливкі кола, заходить в саму ямку пупка — а далі? Нижче, іще нижче, і вже — і! — спочатку легкі доторки кінчиком язика — так торкається подув білої голови купави — а далі? Рухи язика стають акцентованішими — межи воложистими її губами ходять слинаві гарячі доторки — заходь до жіночого собору, язичку-шалунчику, повзай тілом — ах! — глибше умощуйся в едем пречудовний — п-р-о-д-о-в-ж-у-й! А далі? Шість і дев’ять кохаються на очах у вечора, шість і дев’ять стають числом пристрасті — чоловік і жінка стають єдиним цілим — п-р-о-д-о-в-ж-у-й — синхронна усолода тіл набуває градусу неможливості — боже, який недоречний ти в нашій глибокій втісі, але чого твоє ім’я викрикуємо ми в мить високого блаженства? — Божеееее! — як добре нам, як легко нам у спільному задоволенні викрикувати ймення твоє! — чи гралися адам із євою в шістдесят дев’ять? — ми, збуджені, мислимо гарячими тілами, спраглими до злиття, що завершиться апогеєм тріумфу плоті, але поки не будемо про це. Іди сюди, Данко, — іду сюди, Джек, — я хочу зверху! — сідай отак, да! — льоп-льоп-льоп-льоп-льоп! — а так у нас вийде дитя?
...
Ніч — жінка-метиска із золотавими очима. Як тобі вона, небесний дядьку? А вам, енні чоловічки? Тихо так — чути дихання схололих стовбурів, розстріляних денним сонцем. І дихання нас — людей після пристрасного кохання. Про що ти думаєш, деревоподібна істото, після грандіозного тріумфу єдиного доказу свого існування — тіла? Мовчиш. Куриш, осміхаєшся, порожняву думку вигулюєш. Яко пса. Знаю-знаю: думаєш, що ще є час, що є ще порох і порух є соковитий, що здатний ще до любові біло-вологої, сподіваєшся. Думаєш. Ходиш-світишся. Про край забуваєш. Живеш.
...
Ну, ти кінчив у мене, Джек?
Нє. Не буде нічьо. Не буде. Я передумав.
Ууууууууух — хууууууууу.
ХVIII
Він приставав до гладких дівчат, Лор. Одна, кажуть, спала з ним пару років, а коли взнала, шо він лізе до інших, розказала матері про те, шо він її змусив силою. Ніхто не довів його вину, але зі школи його вигнали. Ми пили казьонку й курили «пріму» коло старого котловану з Могилою. Я вже не згадаю, про шо ми говорили, ми напились і, здається, плакали. Сміялись. А тоді заснули. Нашо ти пив з ним? Не знаю. Скільки ти тут живеш? Шість років. Де ти народився? У місті ен. З високими димами. Іншими деревами. Як звали твого батька? Я не знаю.
Ти ше забуваєш дихати?
Да. Жди — о! — нашо ти нагадав? Я почала потроху не думати про це. І про Бога. Ну, шо він поганий. Я не хочу про це думати. Але я не можу.
Не починай плакати! Я посаджу тебе на бульйон, ясно?
Не кричи на мене!
Я не зношу, не зношу, не зношу — мать твою! — сльози! Ти чуєш, шо я кажу? Ти мене дістала! Я вивезу тебе в ліс із твоєю дебільною каляскою! І хай там тебе катає ідіот ігрик з піднятими руками — до кого він їх здіймає? —
