Чаполоч, Ігор Астапенко

ранок і вечір що білими нитками зшиті і день що до ночі не здатний торкнутись ніколи ні коми ні крапки лиш літери чорні на білому дереві мертвому жертвами падають стовбури щоби вставали слова у книжках як на площі стає галасливий народ подивитись на страту Того Хто Вродився Того Хто Іде в небуття що ні часу ні світла у ньому а тільки ніщо непорожнє й неповне. І голос гілля що руками є плоті дерев до відновлення здатних за примхою часу який не існує бо є тільки літо і осінь жовтавістю зшиті й зима що вростає у вéсну як скресне вода крижана до відновлення здатна й рокована бути у русі подібно до риби слизької що лезо побачить опісля сяйнóго гачка з волосіні тонкої пливи не пливи але край недалеко ось там за лілейним лататтям красою багатим вбирай не вбирай своє дихання зябрами буде нестерпно ось там за межею води де блукають істоти з ножами й тарілками діти й дорослі діди і баби із ротами й зубами слинавими боляче буде! І простір розкутий розложистий вітер у нім розкошує як Пан попід небом якого немає бо є лиш межа споглядання за нею ясний ю н і в е р с у м без краю й початку один як життя і людини і зубра у танці смертей що у нім заплітаються ноги верткі нетверезі невпинні як плин раз-два-три раз-два-три і скоріш і ще швидше наскільки можливо хай іскри летять із-під ніг навіжених Того Хто вродився Того Хто Піде але поки танцюйте щодуху щоруху нарощуйте темп мов на жарі багряному танець ваш дикий щоб юшило потом із плоті на дерево схожої наче проміння зробилось водою гарячою й тілом стікає з обличчя до п’ят тож ось так витанцьовуйте в танці смертей що у ньому одна витинає у центрі у соло її стільки пристрасті страшно аж ступні димлять у шаленому ритмі тримайтеся люди і зубри сьогодні і завтра у восьмий день тижня смертноту або понеділю!

Величні зубри, потужні володарі безмежного рóзмаху, що прийшли сюди — до цієї скромної госпóди з розхилистою акацією — заберіть мене із собою — слабкого, приреченого, деревоподібного — я носитиму вам невинну прозору воду, вириватиму оберемками преосвященну чаполоч, всотуватиму з вами кожний порух незбагненної пущі, запашистого пралісу й вітру, я бігатиму з вами неозорими шляхами, що ведуть до с в о б о д и! Ти не можеш, деревоподібна істото, іти з нами і бути з нами — вільними й нестримними — бо твоя є слабкість, неслава й неволя, як наша є сила, і велич, і воля, бо не здатне ти, двоноге творіння, торкатися вітру, осягати сей незмірний простір зі сущим повітрям, що тисячі виношує запахів, бо не спроможна ти, низька вищосте природи, пізнати привілля, всипаного з піднебесся, бо несила тобі, людино з квіткою в грудях, позбутися твердих лещат у круглякові з вухами, що ймення їм — думка!

Лягайте ж хоч тут — коло мене — дужі неймовірні зубри, полежимо мовчки на палахкій траві, як лежить сонячне коло супроти нашого погляду, спочинемо від томливого думання у сні міцному, спокійному, у сні без снів — порожньому, як думка про відсутність думки. — Не можемо ми, безпорадна людино, лежати й дихати коло тебе, тим більше — снити в бездумному сновидді, бо путь наша довга — до пущі смарагдової, сокровенної, де немає місця хирлявій істоті з двоногою подобою!

...

Сонце таке об’ємне, променясте, небо залило. Тінь омелілої акації, схожа на суху бабу з клунками. Сон це. Прокидаюсь. День лежить. Варвара дивиться. Думка родиться. Скрутка на столі. Газета. Чаполоч.

XV

Шо було тоді в сім тридцять, Горку?

Зажди, Лор, бери осьо, я тобі почистив, не пересолив?

Нє.

За нас, да?

Нє! За мене й за тебе!

Добре.

Розказуй — о! — тепер про те, шо змінило все, зіпсувало все.

Добре, я розповім колись. А поки слухай:

Я хапав повітря, як спіймана риба. В очах мутнішало, серце вистрибувало. Їж, я ше почищу. Якийсь час я був без свідомості — як ти, Юджін? — я прийшов до тями від його міцних ляпасів — нá води — голова болить? Я не пам’ятаю, чи я шось казав йому тоді, але пригадую точно: дуже боліли вилиці, я тримався за голову так, шо пальці торкалися скронь, з потилиці цівкою струменіла тонка квітка крові — гарно ж, да? — ти так бігом оклигав, Юджін, будеш довго жити! Я би підняв тебе, але ти непідйомний, здоровий, сука, кіло дев’яносто-сто, да? Знаєш же мене, Ю, придивися — шоста школа, шестьорка, ну? — містер Ґрейв. Юджін Ґрейв. Він приклав мені до голови якийсь шмат мокрої рядюги — трохи легше, Ю?

Ми йшли дуже повільно — я тримався за його плече, він — Юджін Ґрейв — шось наспівував шепотом — так шелестить газетний трикутник на твоєму волоссі — how many roads must a man walk down before you can call him a man?[15] — я потроху приходив у себе — куди ти мене ведеш? — ми йдем на котлован, Ю, там, де узко-колєйка, був там?, добряче ти шандарахнувся, ну нічьо — how many seas must a white dove sail before she sleeps in the sand? — нá осьо, дьорни, трохи попустить — не ставай на люки, вони забирають енергію! — чого ми туди йдем? — бо там тихо і добре, Ю, будем говорити і випивати трохи — у тебе є скрутка? — нема, тільки «пріма», будеш? — давай — yes, and how many times must the cannonballs fly before they’re forever banned? Було близько шостої.

Я тебе згадав. Ти вів англійську в шостій. Я гнався за тобою, шоби добряче вмазати, — нашо ти бив Зіну?

Пий. Я не хотів, вона мене довела, шльондра. Я приходив до неї тільки так — спустити молочко — ну ти понімаєш мене, ніхто — нікому, просто туди-сюди й розбіглися, а тут, оце сьодні, давай мені про любов!

Шо таке любов, Ю? Це те, шо тобі не дано. Нашо ти бив її?

Вона вдарила мене — вліпила по мордасах, а тоді кинула тарілкою — отак, диви! — я зірвався, не хотів, чесно, ай дідн’т вонт ту, бери водку, будем пити, скільки зможем, поки ллється ця хєрова казьонка, — будеш?

Я питаю тебе: нашо ти чіпав старого Тадеуша? — Він кидався на мене з ножем, Ю, я захищався, твоя вавка засохла, сенкс ґад. «Пріма» така нічьо після водки, да? Я вдарив його, Мілочко, ой, Лорочко, вибач, я буду старатись далі не плутати, в зашкарубле лице — ахахах, містер Ґрейв! — тільки один раз — межи носом і