Чаполоч, Ігор Астапенко

Чаполоч, Міл, кажи, шо маєш, і йди.

Да? А я думала, ми ше раз, як всігда.

Кажи. Я не знаю, мені перехотілось.

Чуєш, шо ми наробили? Лорка плаче.

Йди, я тебе прошу, завтра приходь.

Іду, якшо так.

Я — це — хтіла сказати: я дуже люблю Вас. Тебе. Дуже.

XVII

Я підкидаю свій трикутник з газети над головою — і стаю буквою і. Спершись на комин, пускаю різні димові букви в повітря. Людина з квіткою в грудях із цього боку білого плаского дерева. Той, хто прийшов і піде. Роковано. Миттєво. Без можливості вибору. Туди, звідки прийшов. Уууууух — хууууууу.

Вона має мене знайти — жінка з великими губами й прудким язиком — Ляня. Я не хочу про неї, але ми маємо зустрітись. З королевою омелового океану. Куриться. Кашляється. Пригорща думок у кулаці голови. Ніч глуха, як голова. Кругляк із вухами. Кругляк блідий — обдмухана кульбаба в чорному полі — голова чоловіка, хворого на жовтуху — око схвильованої пантери — дивиться-вдивляєть­ся вниз — авель благає братика — дулька білявої попелюшки — жовтавий камінь жорен — сонце з ампутованим промінням — місяць. Тихо, як у могилі. Під хрестиком. Здається, тільки дим цієї скрутки здатний на лоскотання тиші. Уууууух — хууууууу. Пітьма-немовля вляглася собі в постіль — лежить-не-спить — дірява рядюга, покладена на світло.

Там — унизу — під цим трикутнім дашком — Йоська і Лорка. Пришелепкуватий дід і жінка-каляска. Яке пашисте повітря — наче три життя в ньому — дихаєш і не можеш надихатись. Чаполоч. Я кричу в неосяжне привілля — кричу, як тільки можу, як зубр реве у ліс — аааааааааааааааааааааа! — як вовк свобідний на місяць, поголений під нулик — кричу з усіх сил у нікуди — так кричить голодна горлиця в безмір шалений — я ситий по горло цим не-осягненням ю н і в е р с у м у, його незбагненними порухами — ааааааааааааааааааа! Наливаю собі п’ятдесят, але нє, я не хочу брехати, я п’ю з пляшки. О! Ааааааааакаційко, дівочко-жінко з короною сизої птахи, глянь-но на моє наге чоловіче тіло — чи я ще годний для сподівань на радість? Шелесни хоч гілляччям лапчастим, не стій, як укопана в землю утяжливу! Ніч набучавіла — час змінив расу і рясу — на жовтянку захирів. О!

...

Я не дуже пам’ятаю, який був день, скоріш за все, субота або понеділя (смертнота). Згадав би швидше, якби не Дана. Я читав молоко і пив книжку на трикутному горищі Мишиного будинку — щурі підмітали хвостами попіл, спека пливла, як фуґу, піт — дощем. Це була книжка Еліота — і ми люди порожні, спустошені люди, соломою випхані, купчимось і мозки солом’яні хилим[16] — вмієш, енна людино, літати? Та не літаком, сховай свої квитки, куди ти?!

Я почув грузькі рухи ніг на драбині, приставленій до мого трикутничка — тух-тух-тух — так звучить дерево в мить входження сокири — здоров був, Джек! — І тобі не хворать, Міш! Я приніс тобі ось шо — ти не подумай, я назбирав з «красної» газети, тут небагато, але для мене це пристойна сума, на ню ти можеш купити собі беушну «україну» і трохи пожити. А мо’, шось ше. Але ти знаєш, шо я прошу взамін, да? — Нахєра мені беушна «україна»? — Шось друге купиш тоді.

Він поклав мені на коліна зібганий згорток купюр і був схожий на маленького хлопчика-прислугу. Свічку за гривню.

Я все підготував, Джек: там помиєшся — я нагрів води — а тоді — туди.

Він тицьнув кістлявою рукою в сторону літнього душу, а потім униз, де була кімната під горищем.

Давай покурим. Ууууууууух — хуууууууу! Скільки там?

Дві тисячі з копійками. У мене більше немає. Знаю, шо мало, але візьми, скільки є, не відмов, бог тобі дав більше, як мені, — глянь на мене! Тьху!

Я — ще дай-боже дядько — докурив скрутку і спустився драбиною — тух-тух-тух — до Мишиної господи. Я помився в літній воді — Миша рідко грів дзбан — ще раз покурив і вперше за весь час зайшов до будинку Миші. Світла веранда з великим старим диваном і кріслом-гойдалкою — чого він не пустив мене жити тут? — дуже велике вікно, грошове дерево, трюмо, стос газет — тоді вітальня — стіл із телефоном, балки на стелі, герань, алое, петунія, два стільці, етажерка з книжками, килим на стіні, палас на землі, сонце у вікні, горіхи в мисці, сервант — що далі? Далі — двері. Зайшов. Люстра у формі омели, телевізор, картини з пейзажем міста з о — а мо’, це портрети? — годинник круглий скляний — руками махає — час у ньому задихається — ікона святого Михаїла — диван. На дивані — Дана.

Драстуй, Джек.

Драстуй, Даночко.

Стіл накритий: дві склянки, тарілки з кайомками, виделки, вишняк у графині, пюре, зелений салат, м’ясо, хліб. Маслини були.

Сідай з того боку, буду дивитись на тебе.

Серветки жовті, винограду ґроно, свічок трійко. Сідаю.

Тут можна курити?

Не можна. Але сьодні можна. Міша буде не проти.

Буде?

Він прийде завтра, ми двох тіко. Ура!

Данко, я хочу дихати у світлих стінах, я так давно не спав у ліжку — тобі смішно?

Не смішно, Джек, я просто радію.

Ціла ніч наша — гола ніч, довга, як Мішина шия — ахахахах — наша ніч, наш вечір, Данко, — наливаю вже — свічка плаче — за нашу ніч, да? Да! Міша вміє робити вишняк, нічьо не скажеш. Хочеш про ньóго?

Не хочу. Ууууух-хууууу. Їж. Бери осьо, це Міша робив. Ой, вибач, не хтіла. Він любить мене. Всьо. Давай пообнімаємось. Я скучила. Твоє тіло — ммммм — наш синок буде мати таке ж тіло, да?

Твíй синок. І Міші.

Да. Але тіло твоє буде, очі твої?

Сідай. Поговоримо. Ось шо, Данко. Я хочу сказати тобі: ти не знаєш мене, ми трахаємось — подай мені маслинку — бо ти мене збуджуєш, я хочу тебе, люблю твоє тіло, знаєш? — знаєш! — я приїхав сюди — у це місто, в якому нічьо не можна зрозуміти, — бо так було треба — я не хтів, просто так було треба — затягнись! — Міша — твій страшний головастик — узяв мене до себе, шоб я кінчив у тебе — він заплатив мені — ну як заплатив? — мазнув руку медком на один пальчик — і я взяв, бо на нулях — мені тра’ їсти, Данко, дай маслинку, її Міша не готував? — перестань! — і я це зроблю, мені не важко, але ти завтра ж забудеш, шо це був я, ясно?

Не говори так зо мною, Джек! — я хочу дитину, але Міша не може, він — цей — ти зрозумів! — але він буде хороший папка — ти просто зроби нам, і всьо! Давай пити вишняк! Мені вже добре — ахахах — а тобі?

А мені хоч би хни!