Чаполоч, Ігор Астапенко
...
Кохатися, щоб зачати дитину — не собі — іншому чоловіку, в голу ніч — довгу, сяйну, намолену — з красивою хмільною жінкою, яку хочеш, але не любиш — плоть любить плоть, енна людино — це кохатися з самим собою. Думати, яким буде це дитя — слабка одиниця ен населення ен міста ен країни ен — чи виросте таким же, як я? — чи буде це дівочка? — яка вона буде? — висока, як я, чи мініатюрна, як Данка? — чи буде нещасна, як ми двійко? А якщо хлоп — чи буде він дужий? — як він триматиме удар і як битиме сам? Краплино, що з неї родиться істота рокована, яким буде це дитя? Куди поткнутись творінню, обтяженому диханням? Краплино, що виростеш у дитину, чи здатна ти нести відповідальність за приреченість істоти, що матиме усвідомлення краю свого? Кохатися, щоб зачати дитину, — це ставити велику свічку за здоров’я у теплий свічник. Дуже теплий. Гарячий.
...
Я так люблю лежати на твому плечі, Джек. Тоді нічьо більш не треба. Так якось добре — поцьомай мене — знаєш, шо він сказав мені? — Хто? — Міша. — Шо? –Шо боїться тебе. Шось є у твоїх очах таке, шо не можна встояти. Тут ніхто нічьо про тебе не знає. Де ти був до того, як приїхать сюди? Чим ти займався? Чого ти — здоровий мужик — живеш отамó зі щурями? Розкажи хоть мені — ми спим, і всьо, і нічьо більше. Ти не розказуєш про себе. У тебе є діти? — Хто його знає, Дан’. Я для цього сюди прийшов? — Ти не розкажеш? — Нє. — Скажи хоч одне: ти колись любив? — Да. Подай сірники. — Ууууууух — хуууууу. Куди ти підеш потім? Коли Міша тебе попросить. — Як звати дівку з отого дому? Ларіска. У неї є хто? — Є. Толька його звать. Любить її — трясеться. Не варіант для тебе, Джек. — Вона буде моя. Ууууууух — хуууууу. Якшо я захочу. Я буду жити в неї. — Ну-ну. — Не віриш? –Нє-а. Давай вип’єм — за наше дитя, да? — За твоє. Ваше. — Наше і наше, да? — Нє. Тільки ваше. Як ти кажеш, Ларіска? — скільки їй? — Тобі згодиться. В неї папка вмер був недавно. Мамку вона й не знала — згоріла молодою. А хата лишилась. І це ж Толька підвернувся — п’є, правда, трохи, але мужик наче нічьо, толковий більш-менш, робить, папа в ньо’ поет — так пише, аж за душу бере — про нашу вулицю був написав, то ми всі гуртом його — це — цитували, а про любов як пише! Любов — любов — любов! Сука ця ваша любов. Кому вона тра’? Тобі вона тра’, Джек?
...
Говорити з жінкою — чужою, сп’янілою, легкою, як подув оксамитового бризу, доступною — це заповнювати тишу сухим здриганням повітря, вдавати цікавість, голос холодний, як тіло річного вужа, пускати в обшир порожній. Насправді мовчати. Мов час ти. Звучиш, як годинник на руці Господа. Монотонно. Безпредметно. Марно. Чого Господа? Бо тільки в нього на руці є годинник. Круглий, як омела. Як ю н і в е р с у м. Час. У вас — деревоподібних — на руках лиш безглузді підробки з нервовими стрілками. Ходять по колу, наче ув’язнені навколо тюрми — худі, обсмоктані — коби вернутись туди, звідки прийшли — такі ж несправжні, як сміх від лоскоту. Котра година, Господи? Жодна.
Нема ні годин ні хвилин ні секунд тільки кола умовності вельми однакові поки стоїш з того боку лілейного дерева поки пливеш межи лебедів чорних що в рівних рядах як солдатики разом докупи зберуться й стріляють в людей пробиваючи нáскрізь усе що живе у людині людського бо слово патрон що виношує порох як час у своєму масивному череві Тих Що Пішли й не повернуться більше бо є тільки раз для буття що дорівнює диханню час чоловік що народжує мертвих як жінка живих в животі чоловіка хрести і хрести що під ними земля а у ній немовлята сумирні що бачили світ не пізнавши нічого бо є лиш подоба і відтінь химерна примара осягнення обширу щó нас прийняв не волівши впустити свідомість у себе о прóсторе сяйний пусти хоч погрітись обсмоктане тіло з кістками і кров’ю що квітку вмиває в міжгрудді як птаху запущену в клітку і бийся не бийся не випустять в лет безборонний о прóсторе сутий розкований чистий пусти хоч подихати плоть у своєму безмежжі дурні тілесá ходять-бродять коб істину вічну незбутню знайти яко папороть в цвіті бо є тільки віра в буття боже мо’ нас немає так само як істини ти хоч існуєш? скажи не мовчи дай нам знати що є ти що сутність твоя се не сутінь свідомості я вже готовий помацати руку твою і вином причаститись солодким як правда про вічність я твій прихожанин що прощення просить гріхи розбрелись по дурнім кругляку все таке не таке я тримаюсь за думку як риба за гак із напнутим на себе слизьким хробаком і живу і пливу наче риба німа і нема ні пощади мені ні розради тепер я люблю тебе прóсторе час у тобі розтікається мов краплі поту по плоті життя десь іде як рибалка на став і спіймавши всіх нас у торбину кладе ти рибина слизька як побачиш свій берег то край твій прийде але поки пливи під лускою ховай те що ближче до квітки що в грудях росте і що б’ється як риба об лід томý дихай і дриґайся яко худа стрілка часу в годиннику бога його є лиш слава і сила і воля тривка і правічна!
...
Підкури мені, Даночко, хоч’ зо мною по-циганськи? Ууууууух — хуууууу. Поцілуй мене тут — нижче — оближи — да, як я люблю це! — п р о д о в ж у й — я зроблю всьо, шо скажеш, Джек, я твоя повністю! — спускайся вниз, але нє, давай ше тут, о, так! — заткнись! — яка ти брутальна сука, да? — я твоя сука, да, хочеш таку суку? — дуже хочу, дай-но тут, отут, да, як люблю твої соски — продовжуй! — не щіпай так — ахах! — Джек, болить, ааааааай! — кричи голосніше, я збуджуюсь! — осьо тут, Дан’! — да! — нижче, не спіши, ше тут, спускайся, але повільно, я так люблю це — мовчу, мовчу, мовчу!
Язик такий слинавий, рухкий, шорсткий — ходить моїм тілом — так ходить вода біло-ніжним лататтям — так ходить слимак вапняною стіною — так ходить масляний пензлик у руці батюшки на чолі прихожанина — так ходить крапля майбутньої людини плоттю людини — я відчуваю кожен слинавий порух — доторк до тіла — так ходить ранкова роса тілом дитини поля — так ходить
