Чаполоч, Ігор Астапенко

ІІІ

Мені треба всі подробиці. Найменші деталі. У мене з’явився шанс знайти його. Іншого може не бути. Якщо не важко, сто журавлини. Перше, що Вам спадає на думку про нього?

Я зовсім не знаю його, якшо чесно. Я йому треба тіки для сексу. Як і він мені. Осьо, лімончик врізати?

Хіба тут, крім нього, нема чоловіків?

Є. Але — як сказать — він дай-боже в цьому. Мені нравиться.

Ні, дякую. Коротко про себе, якщо можна.

Ну, я живу з мамою. Вона — шиє. Роблю осьо тут — у «лісовій», але співати — ахах! — не хочеться. Я закончила шосту школу — всі класи. Мушу теперки думать про те, як заробити копійку. У цьому гóроді нема роботи, але є люди. Їм треба жить. Тут багато крадуть — заводи не роблять, земля стоїть гола — хтось ловить рибу, а хтось вирізає удочки. Дошло до того, шо хтось був одрізав жилізну о з таблички гóрода здати на металолом. Тут усі п’ють. Безбожно.

Розкажіть про свій перший досвід. Сексуальний досвід.

Для чого? Це якось касається діла?

Дуже. Я намагаюся встановити логічний зв’язок між подіями. Я обіцяю, уся розмова залишиться тільки між нами.

Ну... Я хтіла з кимось ше років з одинадцяти. У мене прорвалась кров звідти на день народження мами — я плакала, само собою. Я дивилась на чоловіків як на тих, хто можуть мене — ну це — і мене рвало. Я багато фантазірую про це. І мені весь час хочеться. Якось я побачила, як наш вчитель англійської — ми називали його містер Ґрейв — цілував мою однокласницю в нашій бібліотеці. Я заглядала в щєль і — ну як це? — мастурбувала. Потім він трахав її прямо на столі — і вона дуже кричала. Я хтіла з ними. Але він любив тільки дорідних. Я — не худа, але й без лишнього, видно ж. Женя любить моє тіло.

Кажуть, ви почали спати з Горком давно. Це правда?

Неправда. Да, це могло случитись, ше коли я в школі вчилась, але нічьо не було.

Розкажіть детальніше, будь ласка.

Це було в один із тих зимніх днів, коли дуже рано темніє. У мене ше були малі груди, але вони бистро росли. Він сидів на вахті й читав якусь книжку, якусь поезію вроді, бо потім цитував мені шось іспанське — ломка, хлорка, ложка, горка — шось таке, не скажу точно. Я лишилась після уроків, бо вже знала, шо буде він. Сиділа в бібліотеці й думала про те, шо може бути між нами. Тоді бібліотека закрилась — я ждала в туалеті, поки всі підуть. Мені було страшно. Я випила трохи коньячку. І потім прийшла до нього. Він був дуже. Ну дуже.

Передайте своїми словами ваш діалог тоді, будь ласка. Це важливо.

Ну, це було десь так: Як тебе звати? Міла. Шо ти тут робиш? Вчуся. Чого ти ше тýт? Я вчила параграф. Вчила параграф? Да. Тепер ідеш додому? Я вже і так — тей-во. Спізнилась? Да. У мене є трошки коньячку, будете? Да? Звідки? Я купила. То ти вже доросла жєнщіна? Нє. Я ше дєвачька. Іди додому, дєвачька. Я піду, але будете трошки? Нє. Як звати тебе? Люда. Людмила. Міла? Можна й так. Міла. Куриш? Да. Бери. Хто навчив? Жизнь навчила. Вам тут скучно? У мене є Бах. Ти куриш не в затяжку, не кури так. А як? Дай покажу, як треба. Покажіть. Осьо так — а тепер отак — скільки тобі років? — Шістнадцять. — В якому ти класі? — Не скажу. Чого? Бо не важно.

Далі. Будете вінстон?

Да. Дякую. Я полізла до нього першою. Він не хтів — точніше — так показував, шо не хтів, але я не знаю точно. Ми довго говорили й курили. Він достав пляшку якоїсь горілки — зеленкуватої, але її можна не запивати — і ми випили з півпляшки.

А потім?

Я хтіла поцілувати його в шию. Він сказав, шо нічьо не буде, і відпихнув мене. Десь тако це було: Я нікому не скажу, чесно, тільки Ви і я. Іди додому, я тобі сказав! Я коє-шо вмію, хочте — покажу? Не хочу. Марш атсюда, поки мамці не розказав! Я пішла. Через пару днів я переспала з другим. Мені було тринадцять — не шістнадцять.

Як часто ви бачились з ним після?

Я приходила до нього часто. Він читав мені якісь вірші й часто розказував про якусь болячку дерева. Я сиділа в нього на руках зимовими вечорами і просто слухала його голос. Ніякої блізості тоді не було. Не вірте нікому. Нашому народу тільки аби пообсуждать когось, пхають свого носа куда не нада.

Зараз. Що у вас з ним зараз? Кажуть, Ви до нього часто заходите. Якщо можна, ще сто. Дякую.

Можна. Женя тоже любить журавлину, кстаті.

Знаю.

Не так і часто. Я не бачила його вже місяці півтора, мо’, даже два. Я приходила до нього в іюні.

А як же його дружина?

Ларіска — ше та сука. Хоть і жаль її, знаєте. Женя каже, вона поїхала трохи. Раньше вона жила з Толькою, але кинула йо’, хоть він любив її. Але вона сама розкаже. Не хочу лізти.

Можна вже й лимон, Люд.

Осьо. Я й сама хотіла б його найти, чесно. Він дорогий мені. Бог його знає, де він пропав. Йосік — його сусід — нічьо не знає. Бачив його тижнів шість назад. Шо він сказав Вам?

Те саме.

Тоді більш не знаю, шо Вам ше розказать.

Ви говорите, наче бачили його вчора. Чогось мені так здалося. Ви мене не обманюєте?

Ви прийшли сюда мене тут допитувати? Я сказала правду. Хочте ше правди? Мені нема часу з вами тут ляси точити, я нічьо Вам не винна.

Ну чого ти, красавіца? Я ж нормально спитав, а ти так зразу.

Мені більш нема про шо з Вами говорить. Я закриваюсь. Виходьте атсюда!

Ну-ну. А бути заодно з криміналістом — знаєш статєйку? Сядеш, сонце, разом з дружком — мамка плакать буде. Шило сльозками заллє, да?

Ти мені тут не «тикай». Допивай і йди отсюда, поняв? І мамку мою не трогай, а то як дам зараз, мало не покажеться! Вишов!

Ого! Така грозна! Знаєш, як у нас кажуть: любиш сосати, люби й податки заплатить. Ти в мене ше заплатиш, Мілочка! Разом з Горком! За вас!

IV

Кажу: каюсь.

Отче Зіновію, вислухайте мене.

Я брав