Чаполоч, Ігор Астапенко
Каюсь. Каюсь. Каюсь.
Каюсь, але не прошу прощення. «Мам, ми — сильна вода?» — спитав я зранку. «Я тобі не забуду!» — відповіла вона.
Зараз, уже наковтавшись пилюки життя, я би плюнув на все і пішов з дому. Але тоді я терпів. Інколи я задумувався про життя матері, і мені було шкода її. Розкішне тіло цієї жінки могло би підкорювати великі подіуми й засмагати на березі лазурового океану, але воно стало всього лиш прихистком для базарних дикунів, запах кожного з яких був по-своєму обридливим.
У мене були дуже високі шанси стати наркоманом або злодієм, або злодієм-наркоманом, але я зупинився тільки на цигарках і невеличких дозах алкоголю. У старшій школі я навіть почав учитись і добре опанував деякі дисципліни. Найкраще мені давались гуманітарні науки, а мій багаж знань із літератури дозволяв мені вільно почуватись в інтелектуальних дискусіях. Після занять я й досі продавав рибу з Анною, а вечорами так само читав. Ночами — слухав стогін осоки і тваринні звуки її коханців. Мене вже менше тягнуло на вулицю.
Треба бути конкретнішим. Чіткішим. Я тут — розказати правду.
У тих умовах виховання це було майже подвигом — каюсь! — але я закінчив школу досить успішно, що дозволило мені вступити на філологічний факультет без особливих проблем. Мати відмовилась од моєї допомоги на базарі — заробітки падали — тому я залишився без грошей. Тут почався не надто тривалий період мого життя — книжки і цемент: зранку я навчався, удень — працював на будівництві стадіону, увечері — читав, уночі — те саме, що й раніше. На вихідних хоча б для якоїсь соціалізації я виходив гуляти з університетськими приятелями — у їхніх очах я був цілком собі вихованим хлопцем із пристойної сім’ї. Але тут треба сказати: більшість із них я зневажав.
Кажу: каюсь.
Їхній нездоровий інтерес до всього поверхневого, обивательського, побутового викликав у мене відразу. Гуртожитський макаронно-консервний запах, розповіді про перші злягання, нескінченні й завше нецікаві а в нас так! і тупі жарти про кнопки на вчительському стільці ніколи не викликали в мене захвату. Я намагався полюбити їх, сприйняти, дати їм шанс, але, Боже, з кожним днем я ще більше обростав презирством. Не давши мені любові, Анна навчила мене любити себе. А я здібний учень. Дуже.
Чи винна людина в почутті нелюбові? Відрази? Презирства? Чи кращим є неістинне силування в собі любити для тебе чуже, неприйнятне? Чи не все, що супроти природи сущої людської думки, є таким же гріхом, як і первинна неприхильність? Якщо нелюбов є переднішою за потребу її зміни на протилежне, то що тоді є достеменним благом? Ненависть, як і любов, робить нас залежними, а отже, убиває. І якщо наша з’ява у світі людей має хоча б якийсь сенс для майбутнього, то чи не є любов таким самим деструктивним началом?
Я питав про це в себе, і відповідь не приходила. Натомість прийшла любов, на яку я зовсім не розраховував. Її звали Соня, і її вже немає серед живих.
Пренепорочний Отче із просвітчастою подобою, що нею тече криштальна кров, чи вцілована рука пробоща колись торкалась Тебе? Чи ланцюжкові каруселі з Твоїм сином на наших шиях урятують нас од протяжного суму, вилитого з Твого келиха? Ті, хто шукали шлях до Тебе у Вавилоні, давно знайшли його, як і ми, душі в смішних тілах, вийшовши з них, знайдемо Тебе, ставши словами на плитах. Що може бути жорстокішим за нашу метаморфозу в слово? За думку поета, який пише епітафії? За руки скульптора, який ліпить гіпсового янгола? За пам’ять, яку сізіфово котиш у прірву? За камінне мовчання пластмасових квітів? І Ти знайдеш нас, трисвятий Боже, у великій книзі з іменами, що лежать один на одному, яко піщини, а поки:
я бачу як хлопчик щуплявий з м’ячем усередині себе малює в повітрі хрест
а дівчинка що коло нього тримає надію на краще в кишені спідниці ляльки
ти житимеш хлопчику знаєш комусь іще гірше його вже нема і десь
сідають граки на верхів’я дерев що ростуть над могилами змалку
я бачу як жінка несе чоловіку обід на роботу і ввечері він приповзе
нап’ється з півпляшки бо стомлений вляжеться посеред хати
а діти онукам розкажуть що це так потрібно що їхньому дідові зле
і хтось переплавить сонце на місяць а всім буде байдуже знати
я бачу як люди несуть свої долі в наплічниках в когось дірявий уже
і тітка що голку в долоні тримає замість зашити уколе
життя що тікаєш од нас хай господь тебе береже
у свічці вогонь пританцьовує бавиться руки цілує болем.
VII
Я буваю тут рідко, не питайте мене, я нічьо не знаю.
Ваш батько сказав, що підозрює зв’язок між вами.
Не було ніякой связі. Я не буду з вами говорить.
Людина, про яку ми говоримо, злочинець.
Мені нема до того діла. Я його бачу раз в місяць. І всьо. Шо Вам ше тра’?
Мені треба деталі вашого спілкування. Це все дуже важливо для розслідування.
Нема ніяких дєталєй. Ви не тих розпитуєте.
Я розпитую всіх, хто його знає.
Я йо’ не знаю. Папа ж Вам всьо розказав. Він з ним живе. А я шо? Навідуюсь рідко сюда. Я про того Женьку толком нічьо й не скажу.
Чого Ваш батько думає, що у вас були інтимні стосунки?
Та откуда я знаю? Старий шось там собі надумав, а Ви вже вірите.
Вам сподобалось?
Шо сподобалось?
Тоді, в Зелене свято.
Не понімаю, про шо Ви.
Про Вас і Євгена Горка. Про сексуальну близькість.
Це старий таке змолов?
Так. Ви самі йому це розповіли. Забули?
Хто Ви такий, шо я маю Вам тут всьо розказувать?
Я — слідчий, який веде справу Євгена Горка. А Ви — людина, яка може допомогти слідству. То Ви розкажете про те, як все було?
Я не збираюсь нічьо розказувать чужій людині. Я Вас перший раз бачу.
То Ви будете приховувати інформацію?
Я нічьо не скриваю. Просто це лічне.
У Вас є чоловік?
Є.
Ви живете разом?
Да.
То Ви зраджували йому з Горком?
Хахахах. Ви іздіваєтесь? Я тут должна отчитуваться перед Вами?
Я просто намагаюсь зібрати факти. Ви замовчуєте інформацію про злочинця. Це не на Вашу користь, Ви ж розумієте?
Шо? Шо