Чаполоч, Ігор Астапенко

...

У цьому місті з буквою о нічого не второпаєш. Я наливаю чаполочі в чарку рота й рахую: одна, дві, три — тридцять три, сорок, сорок одна, сорок дві — сорок три??? Де сорок третя омелочка? Ще раз: одна, дві, тридцять три, сорок, сорок дві. Де? Йось, ти не бачив? Агнєшечко, сонце, ти не бачила мою омелочку? Дааааааааан, Міш, мо’, ви бачили? А ти — як тебе? — ти не бачив??? Хто сьодні в «лісовій», не Міла? А вона не бачила? Лянь? Ти де? Прийди сюди, покажи мені, де вона! Лорко, ну хоч ти скажи, не мовчи, де моя омелочка? Ніхто не бачив? Дівочко кругла, досконала, де ти???

Я випиваю півпляшки залпом і закурюю обсмоктану, як тінь моя деревоподібна, скрутку, тримаючись за комин. Під місяцем — лисим, половим, довершеним — шукаю омелочку сокровенної акаційки. Босий і голий шукаю. Ступнями бадилля-кадилля трави прілої до землі притискаю. Приречений. Ще дихаю. До пори до часу в годиннику Того Хто Створив. За вас, енні люди, за мене — рокованого, за сутінь хирляву, за зубрів величних, що бачили серце трави чаполочі!

Частина друга. Сильнавода

І

Велика золотава груша-бера на цегляному квадратику церкви енного чудотворця. На яку букву схожа людина, що просить милостині коло церковного двору? На букву є. Ранок червневий бубнявіє — сонце вродило на ниві лазуровій, тільки зірвати зась — кволий подув леготу. Мокрий схололий деревій коло облущеного церковного паркану — він знає усі молитви. Я. Стою, курю, імпровізую дихання. Здоров був, дядьку, дай на їду копійку! Держи, помолись там як тра’ за мене! Духовите повітря початку літа. Чорні свічки бабусь із кольоровими вогниками хусток. Стоять — чекають — ротами в блідих обличчях рухають. Хочуть жити. Осьо хлопчик у рясі вибіг — жвавий, як хитке кадило — цеберком махає, носа до небес дере. Живий служник Того Хто Створив. Хлопче, слава Ісусу!, є вже батюшка? Слава Ісусу!, який іменно? Зіновій. Є, проскурки сортірує. Як звать тебе? Мирик. Ялина корчаста посеред двору, схожа на церкву — мурашшя в ній причащається. Людина конечна посеред двору, схожа на жертву — нещастя в ній осміхається. Це ти, Дан’? Це я, Жень. Уже не Джек? Уже не Джек. Ти так схудла. Але гарна. Будь здоровий! І ти будь! Жити — не-жити, жити — не-жити, жити — не-жити — ворожить Спаситель на квітці, що б’ється у грудях в червоній воді.

Я — ще дай-боже дядько — хрещуся — і отця, і сина, і святого духа — коло храмових воріт і заходжу в обійстя. Повітряний хресте, що тебе вимальовує рука, скільки в тебе художників? Ланцюжок людей, до сповіді виставлених — повалена вавилонська вежа на земному подвір’ї. Я — ланка в живому ланцюжку — камінчик у гріховній вежі — дихаю й мовчу. Ходять-бродять словеса кругляком із вухами — так стрілка ходить підробкою на руці людини — слідів не лишають. Проходьте-проходьте, я останнім буду! Ставай, синок, у тебе гріхів більш, як у нас — старих баб — чи нє? Хто йо’ зна, мо’, й у вас не менше! Лінія, що тягнеться до очищення, рухається, вигинається змієм мідним — пащею в храм вплітається.

Як звати раба Божого? — Євгеній. Євгеній Горко. — Хрещений? Да. — Говори. — Я прийшов розказати все. І це не влізе в одну сповідь. Я все розписав. Кожну деталь, кожне слово, кожну думку. На шість днів поділив я свою сповідь, батюшко, а на сьомий мовчати б мені і прощеним бути. Чи дасте Ви мені цих шість спроб — шість кроків туди, куди не дійти ногами, Зіновію? — Як така твоя воля, син, то хай буде. Схиляй голову.

Маломаєтні і многоімущі порослі гріхами дорослі і діти повзуть сповідатись нема куди дітись од докору думки нема кому вірити тільки востатний порух до світла аби сподіватись на дим і на слово повзуть коби рухом засвідчити хиру присутність в денешті планети хиткої на гілці лапчастого дерева більшого в корінь у числа яких не існує за стовбур гіллястий з плодами великими дуже маленьким хробаччям у плоті оскомній повзуть і повзуть і на шиях своїх карусель ланцюжкову несуть а на ній чоловічок гойдається-грається треться об шкіру тілес що створив не подумавши добре бо пахне гниттям од великого плоду планети тепер і застояний сік яблуневий тече по щоках і руках нерозумних приспішників дією тихих на слові гучних подарованих космосу в час коли квітне цвітінням легким лебединим руків’я дерев ти лягаєш в траву і вкладаєш слова у молитву стару яко яблука в кошик на спаса спаси нас великий що дав нам лиш двері не давши ключі до єдиної істини скíльки ще нам шкандибати по дну не узрівши чудесного сяйва тогобіч води як немудро шукати роковану суть і котити планету на гору безглуздий сізіф натомивши долоні заснув на великому камені тóму що світ і зламав свій хребет о життя що ми котим тебе догори коб піти назавжди чом не здатні ми бути сізіфами лиш розростається довгий крижастий квітник із залізними квітами коло хрестів чоловік що вигулює стадо словес на надгробній сторінці у книзі буття приголомшені букви лежать на плиті як натруджена пам’ять про тих хто були і не можуть вернутись не пустить їх той що впустив у життя як кораблик з паперу у круглий ставок і пливе і пливе найнещасніша плоть у маленькому човнику часу що стрілка пласка із загостреним дзьобом клює прямо в ніс чорні позначки плину який тільки вміє що лізти смолою на стовбурі долі людини лохини тварини модрини країни марини малини о лине нестерпний заблуканий звук монотонного тíкання тільки тікай обертатись не треба на слід що за спиною тільки вперед на обдуману сповідь спустити слова у загноєний стікс де невмитий харон загубив свої весла і вже не знайти їх повзи не повзи як вологий слимак але сонце заходить за свій виднокруг і під плівкою стуми всміхається ніч молода і жива яко сотня вужів коби вмерти уранці як вийде сльоза на бадилля трави і супокій хиткий увіллється у дзбан що ім’я йому світ і сліпі хробаки будуть довго купатись у власнім житті о життя як пізнати тебе коли треба бігóм біговою доріжкою часу я є одиниця нестримного руху і тінь поза мною біжить і дає мені впевненість в тому що я не один в мене відтінь химерна висить на плечі я живий я живий я живий я живий!

II

Я народився в місті такому-то в році такому-то. Я народився й