Дженні Герхард - Теодор Драйзер

нього! Він тремтів не тільки за себе, але й за дружину та дітей. Адже настане день, коли йому доведеться відповідати за них. Чи не приведе їх усіх до загибелі його кволість і невміння навчити їх законам одвічного життя? Він малював у своїй уяві муки пекла й запитував себе, що жде його і всіх його близьких в останню годину.

Зрозуміло, що така глибока релігійність робила його суворим у відношенні до дітей. Він скоса поглядав на розваги молоді і на її слабості. Коли б його батьківська воля, Дженні ніколи б не пізнала кохання. Коли б вона й познайомилась десь у місті з молодими людьми і вони б почали упадати біля неї, батько б не пустив їх на поріг. Він забув, що й сам колись був молодим, і тепер дбав тільки про спасіння душі своєї дочки. Отже, сенатор був зовсім новим явищем у її житті.

Коли Брендер вперше почав брати участь у справах родини, всі уявлення татуся Герхардта про те, що добре й що зле, виявились хисткими. Він не знав, з якою міркою підійти до такої людини. Брендер не був звичайним кавалером, який намагався залицятися до його гарненької дочки. Втручання сенатора в життя Герхардтів було таким своєрідним і в той же час таким пристойним, що він почав відігравати в ньому важливу роль раніше, ніж хто-небудь встиг опам’ятатись. Сам Герхардт — і той був заведений в оману; він не ждав з такого джерела нічого, крім пошани й користі для себе й своєї родини, а тому зовсім спокійно приймав турботи сенатора та його послуги. А втім, дружина не говорила йому про численні подарунки, одержані від Брендера і до і після того чудового різдва.

Але одного разу вранці, коли Герхардт повертався додому після нічної роботи, до нього підійшов його сусід Отто Уївер.

— Герхардт, — сказав він, — я хочу поговорити з тобою. Я тобі друг і хочу розповісти, що чув. Бачиш от, сусіди багато патякають про того чоловіка, який ходить до твоєї дочки.

— До моєї дочки? — повторив Герхардт, вкрай приголомшений і вражений цим раптовим нападом. — Про кого ти говориш? Я не знаю жодного чоловіка, який ходить до моєї дочки.

— Ні? — запитав Уївер, здивований не менше від свого співбесідника. — Немолода людина, напівсива. Іноді ходить з ціпком. Хіба ти його не знаєш?

Герхардт із спантеличеним виглядом рився в пам’яті.

— Кажуть, він раніше був сенатором, — невпевнено вів далі Уївер. — Достеменно не знаю.

— А, це сенатор Брендер, — з деяким полегшенням сказав Герхардт. — Так, він іноді заходить. Правда. Ну, то що ж з цього?

— Та нічого, — відповів сусід, — тільки от люди патякають. Він уже немолодий, адже знаєш. Твоя дочка іноді ходила з ним гуляти. А люди це бачили, і тепер пішов поголос. От я й подумав, що, може, тобі слід знати про це.

Ці жахливі слова вразили Герхардта до глибини душі.

Вже певно люди не марно говорять про такі речі. Дженні і її мати серйозно завинили. Все ж він, не вагаючись, виступив на захист дочки.

— Це друг нашої родини, — зніяковіло сказав він. — Марно люди говорять про те, чого не знають. Моя дочка нічого поганого не зробила.

— Ну, звісно. Тут нічого поганого немає, — сказав Уївер. — Сусіди часто базікають по-пустому. Але ми з тобою старі друзі, і я подумав, що, може, тобі слід знати...

Ще якусь хвилину Герхардт стояв непорушно, трохи розкривши рота; дивна безпорадність охопила його. Як страшно, коли люди стають тобі ворогами. Як багато важить, коли їхні думки й прихильність на твоєму боці. Він, Герхардт, так і намагався жити, додержуючи всіх усталених звичаїв. Чому б людям не задовольнитися цим і не чіпати його?

— Дякую, що ти мені сказав, — пробурмотів він, прямуючи до дому. — Я подумаю про це. Бувай здоровий.

Він використав першу ж зручну нагоду, щоб розпитати дружину.

— Чого це сенатор Брендер ходить до Дженні? — запитав він німецькою мовою. — Сусіди вже почали плести плітки.

— Тут немає нічого поганого, — відповіла м-с Герхардт також німецькою мовою. Запитання явно застало її зненацька. — Він приходив тільки двічі чи тричі.

— Але ж ти не говорила мені про це, — відказав чоловік, обурений тим, що вона терпіла поведінку дочки й покривала її.

— Ні, не говорила, — відповіла м-с Герхардт, вкрай зніяковівши. — Він заходив тільки разів зо два.

— Тільки! — вигукнув Герхардт, за чисто німецькою звичкою підвищуючи голос. — Тільки! Всі сусіди вже говорять про це. Куди це годиться, скажи, будь ласка?

— Він заходив тільки разів зо два, — безпорадно повторила м-с Герхардт.

— От зараз підходить до мене на вулиці Уївер, — говорив далі Герхардт, — і каже, що всі сусіди патякають про чоловіка, з яким гуляє моя дочка. А я нічого не знаю. Стою, мов той дурень, і не знаю, що сказати. Куди це годиться? Що він про мене подумає?

— Нічого тут такого немає, — сказала жінка. — Дженні разів зо два ходила з ним погуляти. Він сам заходив сюди, до нас у дім. Що ж тут такого, про що говорити? Невже дівчині вже й розважитися не можна?

— Але ж він уже немолодий, — заперечив Герхардт, повторюючи слова Уївера. — Чоловік відомий, посідає певне становище. Заради чого він ходить до такої дівчини, як Дженні?

— Не знаю, — захищалася м-с Герхардт. — Він приходить до нас у дім. Я про нього не знаю нічого поганого. Хіба я можу йому сказати, щоб він не приходив?

Тут Герхардт замовк. Він знав сенатора з найкращого боку. Справді, що тут страшного?

— Сусіди завжди раді почесати язики. Їм більше ні про що говорити, от вони й плетуть плітку про Дженні. Ти сам знаєш, вона хороша дівчина. Навіщо вони говорять такі речі? — очі доброї матері наповнились сльозами.

— Все це так, — пробурмотів Герхардт, — але йому нічого ходити сюди й водити таку молоденьку дівчину на прогулянки. Це не годиться, якщо навіть у нього й немає на думці нічого поганого.

У цю хвилину ввійшла Дженні. Вона чула голоси батьків з кімнатки, яка правила за спальню їй і сестрі, але й гадки не мала, як багато важить для неї ця розмова. Коли вона