Дженні Герхард - Теодор Драйзер

Басс відніс годинник до сусіди-лихваря і, після довгого торгу, заклав його за десять доларів. М-с Герхардт витратила ці гроші на дітей і зітхнула з полегшенням. Вигляд Марти став далеко пристойніший. Звичайно, Дженні була цим задоволена.

Але тепер, коли сенатор заговорив про свій подарунок, їй здалося, що настала година розплати. Вона вся тремтіла, і Брендер помітив її розгубленість.

— Що з вами, Дженні? — сказав він ласкаво. — Чому ви так здригнулися?

— Нічого, — відповіла вона.

— У вас немає годинника?

Дженні не наважувалась признатись, а збрехати їй здавалося неможливим. Настало незручне мовчання, потім Дженні сказала:

— Ні, сер.

У голосі її бриніли сльози.

Брендер зразу запідозрив істину, став наполягати, і вона у всьому призналася.

— Не треба засмучуватися, дорога, — сказав він. — Ви — найкраща дівчина в світі. Я викуплю ваш годинник. А надалі, коли вам щось буде треба, неодмінно приходьте до мене. Чуєте? Неодмінно. Обіцяйте це мені. Якщо мене не буде в місті, напишіть мені. Я більше ніколи не упущу вас з очей. У вас завжди буде моя адреса. Дайте мені тільки знати, і я допоможу вам. Чуєте?

— Так, — сказала Дженні.

— Ви мені це обіцяєте, правда?

— Так, — відповіла вона.

Хвилину обоє мовчали.

— Дженні, — сказав, нарешті, сенатор; під впливом цього весняного чудового вечора його почуття прорвалося наверх, — я переконався, що не можу жити без вас. Чи ви б погодились більше не розлучатися зі мною?

Дженні дивилася вбік, не зовсім розуміючи, що він хоче сказати.

— Не знаю, — невиразно відповіла вона.

— Так от, подумайте про це, — м’яко сказав Брендер. — Я кажу серйозно. Хотіли б ви стати моєю дружиною і поїхати на кілька років учитися?

— Поїхати і вступити до школи?

— Так, після того, як ми одружимось.

— Мабуть, так... — відповіла Дженні.

Вона подумала про матір. Можливо, цим вона допомогла б рідним.

Брендер повернувся до неї, намагаючись розглядіти вираз її обличчя. Було досить видно. На сході над вершинами дерев піднімався місяць, і безліч зірок вже зблідло в його сяйві.

— Невже я вам зовсім байдужий, Дженні? — запитав він.

— Ні!

— Але ж ви більше ніколи не приходите до мене по білизну, — гірко поскаржився він.

Це її розчулило.

— Я не винна, — відповіла вона. — Що ж я можу зробити. Мама вважає, що так буде краще.

— Вона має рацію, — погодився Брендер. — Не засмучуйтесь. Я просто пожартував. Але ви б охоче прийшли, коли б могли, правда?

— Так, — щиро відповіла вона.

Він взяв її руку і потиснув так ласкаво, що його слова вдвоє розчулили Дженні. Вона рвучко обійняла його.

— Ви такий добрий, — сказала вона з ніжністю дочки.

— Дженні, дівчинко моя, — з глибоким почуттям промовив Брендер, — я на все готовий заради вас.

Розділ VI

Батько бідолашної родини Уїльям Герхардт, з походження саксонець, був людиною незвичайною. Ще юнаком, маючи вісімнадцять років, він обурився несправедливим законом про загальну воєнну повинність і втік до Парижа. А звідти він перебрався до Америки, цієї країни обітованої.

Прибувши сюди, він спочатку подався з Нью-Йорка до Філадельфії, а потім і далі на захід; деякий час він працював на різних гутах у Пенсильванії. В одному мальовничому селі цього нового світу він знайшов подругу життя, про яку завжди мріяв. Це була скромна молода американка, німкеня родом, і з нею він переїхав до Йангстауна, а потім до Колумбуса, увесь час ідучи слідом за гутним фабрикантом на ім’я Хеммонд, чиї справи то процвітали, то приходили до занепаду.

Герхардт був людиною чесною, і йому приємно було, що люди цінують те, що він не вміє кривити душею.

— Уїльям, — не раз говорив йому хазяїн, — я хочу, щоб ти в мене працював, бо можу на тебе звіритись.

І ця похвала була для Герхардта дорожчою від золота.

Його чесність, як і релігійні переконання, була закладена в ньому з дитинства, увійшла в плоть і кров. Герхардт ніколи над цим не замислювався. Його батько і дід були добропорядними німецькими ремісниками, які ніколи нікого ані на копійку не скривдили, і цю уперту чесність він цілком перейняв.

Він був справжній лютеранець — акуратне відвідування церкви й додержання всіх домашніх обрядів зміцнило за багато років його погляди і вірування. В домі його батька слово священика було законом, і Герхардт успадкував переконання, що лютеранська церква бездоганна і її вчення про загробне життя непогрішиме й незаперечне. Дружина його, яка формально додержувалась вчення меннонітів, охоче прийняла віросповідання чоловіка. Отже, його родина була цілком богобоязливою. Куди б не переїжджали Герхардти, вони найперше вступали до парафіян місцевої лютеранської церкви, і священик ставав бажаним гостем у їхньому домі.

М-р Вундт, пастир лютеран міста Колумбуса, був щирим і ревним християнином, і до того ж — сліпим, нетерпимим фанатиком. Він вважав, що коли члени його парафії танцюють, грають у карти чи відвідують театр, то ризикують спасінням своєї душі, і, не вагаючись, на всю силу своїх легенів проголошував, що ті, хто не виконує його приписів, попадуть просто в пекло. Пити, навіть помірно — гріх. Курити... ну, він сам курив. Невинність до шлюбу, а далі додержання його святості суворо обов’язкові для кожного християнина. Немає рятунку, говорив він, тій дівчині, що не зуміє зберегти своєї чистоти, як і батькам, котрі допустять, щоб їх дочка согрішила. Вони будуть покарані пеклом. Неухильно ідіть стежкою доброчесності, щоб уникнути вічної кари, бо гнів праведного господа неминуче настигає грішника.

Герхардт, його дружина і Дженні беззастережно приймали вчення своєї церкви в тлумаченні м-ра Вундта. Але Дженні по суті погоджувалась зі всім цим просто формально. Релігія поки що не мала на неї рішучого впливу. Приємно знати, що існує рай, лякає думка, що існує пекло. Юнаки й дівчата повинні добре поводитись і слухатися батьків. В усьому іншому релігійні поняття Дженні були досить невиразні.

Герхардт-батько був переконаний, що кожне слово, промовлене з кафедри його церкви, — незаперечна істина. Потойбічне життя здавалося йому чимсь цілком реальним.

А роки минали, життя ставало все більш незрозумілим і неясним, і Герхардт відчайдушно чіплявся за релігійні догми, що давали відповідь на всі питання. О, коли б він міг тільки бути таким чесним і стійким, щоб господь не мав жодних підстав відмовитись від