Дженні Герхард - Теодор Драйзер

— Так, — сказав батько родини; він згадав, що на ньому пошарпаний робочий костюм, і йому захотілося швидше зникнути. — Шестеро дітей, і всі ще не влаштовані. Ось вона — старша дочка.

До кімнати увійшла дружина, і Герхардт поспішив скористатися з цієї нагоди:

— Ви вже пробачте, але я піду. Поламав пилку, довелося покинути роботу.

— Прошу, — люб’язно сказав Брендер, відразу зрозумівши те, про що завжди недоговорювала Дженні. Він, либонь, вважав би за краще, коли б у неї вистачило мужності нічого не приховувати.

— Так от, місіс Герхардт, — сказав він, коли та сіла, напружено витягнувшись на стільці, — я хотів би, щоб ви надалі не вважали мене чужою людиною, і хотів би, щоб ви докладно розповідали мені про свої справи. Дженні не завжди це робить.

Дженні мовчки посміхнулась. Місіс Герхардт неспокійно стискувала руки.

— Добре, — боязко, з подякою відповіла вона.

Вони поговорили ще трохи, і сенатор встав.

— Перекажіть вашому чоловікові, нехай зайде в понеділок до мене в готель. Я дещо зроблю, щоб допомогти йому.

— Дякую вам, — зніяковіло промовила м-с Герхардт.

— А зараз мені час, — додав Брендер. — То не забудьте сказати чоловікові, щоб він прийшов.

— О, звичайно, він прийде!

Брендер одягнув рукавичку на ліву руку і простягнув праву Дженні.

— Ось найкращий ваш скарб, місіс Герхардт, — сказав він. — І я маю намір відібрати його у вас.

— Ну вже й не знаю, як я без неї обійдусь, — відповіла мати.

— Отже, бувайте здорові, — сказав сенатор, потискуючи руку м-с Герхардт і прямуючи до дверей.

Він кивнув на прощання і вийшов, а з півдюжини сусідів, що бачили, як він заходив до будинку, проводжали його з-за віконниць і завісок цікавими поглядами.

«Хто б то міг бути?» — це питання цікавило всіх.

— Подивись, що він дав мені, — сказала дочці простодушна мати, як тільки за гостем зачинилися двері.

Це був папірець у десять доларів. Прощаючись, Брендер непомітно вклав його в руку м-с Герхардт.

Розділ V

Обставини склалися так, що Дженні відчувала себе багато в чому зобов’язаною сенаторові і, цілком природно, високо цінила все, що він робив для неї і її родини. Сенатор дав її батькові листа до місцевого фабриканта, й той прийняв Герхардта на роботу. Це було, розуміється, не бозна-що — просто посада нічного сторожа, але все ж таки Герхардт знову працював, і його вдячність не знала меж. Яка добра людина цей сенатор, яка чула, — таких більше немає в світі!

Не лишилася забутою і м-с Герхардт. Одного разу Брендер послав їй сукню, іншим разом — шаль. Всі ці благодіяння робились частково з бажання допомогти, частково для власної втіхи, але м-с Герхардт захоплено пояснювала їх виключно добрим серцем сенатора.

А Дженні... Брендер всіма засобами намагався завоювати її довір’я, і, нарешті, її відношення до нього стало настільки складним, що в ньому дуже й дуже нелегко було розібратись. А ця юна, недосвідчена дівчина була надто наївна й легковажна, щоб хоч на одну мить замислитися над тим, що можуть сказати люди. Від того знаменного й щасливого дня, коли Брендер зумів перемогти її природну несміливість і з такою ніжністю поцілував у щоку, для них настала нова пора. Дженні відчувала в ньому друга — і чим простішим і невимушенішим він ставав, залюбки звільнюючись від звичайної стриманості й манірності, тим краще вона його розуміла. Вони від душі сміялися й розмовляли, і його щиро втішав цей поворот до ясного світу молодості й щастя.

Все ж іноді його турбувала думка, якої він не міг позбутися: адже діє він не так, як належить, не сьогодні-завтра люди помітять, що в стосунках з цією дочкою пралі він переходить межі дозволеного. Та й для очей старшої покоївки, либонь, не залишилося непоміченим, що Дженні, коли приходила по білизну або приносила її, то майже завжди затримувалась у нього в номері на п’ятнадцять-двадцять хвилин, а то й на годину. Брендер розумів, що це може дійти до вух інших службовців готелю, чутки поширяться по всьому місту, і з цього нічого доброго не вийде, — але такі міркування не примусили його поводитись інакше. Він або ж заспокоював себе думкою, що не робить нічого поганого для Дженні, або говорив собі, що не може відмовитись від єдиної своєї втіхи. По правді кажучи, хіба він не бажає Дженні добра?

Замислюючись над цим, Брендер кожного разу вирішував, що не може відмовитись від Дженні. Моральне задоволення, яке він відчув би, навряд чи варте того болю, який неминуче принесе йому така самопожертва. Йому лишилося не так уже довго жити. Прикро було б померти, не одержавши того, чого так бажаєш.

Якось увечері він міцно обійняв Дженні, другого разу посадив її собі на коліна й почав розповідати про своє життя у Вашингтоні. Тепер він ніколи не відпускав її без ласки або поцілунку, але все це були лише невиразні, несміливі спроби. Він не хотів надто тривожити її.

А Дженні в простоті душі мала від усього цього насолоду. В її житті з’явилося стільки нового, незвичайного. Вона була наївною, недосвідченою дівчиною, здатною на глибокі почуття; вона ще нічого не знала про кохання, але була вже досить доросла для того, щоб втішатись увагою видатної людини, яка удостоїла її своєї дружби.

Якось увечері, стоячи поруч з його кріслом, вона провела рукою по його волоссю, відкинула його з чола, потім, знічев’я, вийняла у нього з кишені годинник. Її мила простодушність викликала в сенатора захоплення.

— А вам хотілося б мати годинник? — запитав він.

— Ще б пак, — зітхнувши, сказала Дженні.

Другого дня він зайшов до ювелірної крамниці і купив золотий годинничок з елегантними фігурними стрілками.

— Дженні, — сказав він, коли вона прийшла наступного разу, — я хочу вам щось показати. Подивіться-но, котра година на моєму годиннику.

Дженні вийняла годинник з кишені його жилетки і широко розплющила очі.

— Це не ваш годинник! — здивовано скрикнула вона.

— Ні, — відповів він, милуючись з її здивування, — це ваш.

— Мій! — скрикнула Дженні. — Мій! Яка розкіш!

— Він вам подобається? — запитав Брендер.

Його дуже зворушила і втішила її радість. Обличчя в неї аж сяяло, очі блищали.

— Це ваш годинник, — сказав