Дженні Герхард - Теодор Драйзер

— Басс не хоче йти зі мною по вугілля.

— А хіба ти вдень нічого не набрав?

— Набрав, та мама каже — мало.

— Я піду з тобою, — сказала сестра. — Підеш з нами, Басс?

— Ні, — холодно відповів молодий франт. Він зав’язував галстук і сердився, що йому заважають.

— Та там і немає вугілля, — сказав Джордж. — Хіба що з платформи скинемо. А коли я ходив, там і платформ з вугіллям не було.

— Вже напевно були! — вигукнув Басс.

— Не було, — повторив Джордж.

— Будь ласка, не сперечайся, — сказала Дженні. — Бери кошики й ходімо, а то буде пізно.

Інші діти, які ніжно любили старшу сестру, також зібралися йти з нею: Вероніка взяла кошик, Марта та Уїльям — відра, Джордж великий кошик для білизни, який їм з Дженні треба було наповнити й тягти вдвох. І тут Басс, розчулений готовністю сестри полагодити справу і все ще зберігаючи до неї якісь братерські почуття, запропонував:

— Ось що, Джен. Ти йди з малятами до Восьмої вулиці і зачекай біля платформи. Я також піду туди. Тільки коли я підійду, щоб ніхто з вас і вигляду не подав, що ви мене знаєте. Просто скажіть: «Містер, скиньте нам, будь ласка, трошки вугілля!» Я залізу на платформу й скину, скільки треба. Зрозуміли?

— Добре, — сказала Дженні, дуже задоволена.

Вони вийшли з дому в сніжну вечірню імлу і попрямували до залізниці. Там, де вулицю перетинали широкі під’їзні шляхи товарної станції, стояв недавно прибулий состав вагонів, навантажений вугіллям. Діти сховалися в тінь одного з вагонів. Поки вони стояли, чекаючи старшого брата, прийшов вашингтонський швидкий — розкішний довгий поїзд з кількома спальними вагонами найновішого зразка; виблискували великі дзеркальні вікна, за ними видно було пасажирів, що потопали в м’яких зручних кріслах. Діти мимоволі відскочили, коли поїзд з гуркотом летів мимо них.

— Який довгий! — сказав Джордж.

— От би мені бути кондуктором у такому поїзді! — зітхнув Уїльям.

Тільки Дженні промовчала, але думка про далекі мандрівки, про розкіш схвилювала її найбільше. Яке прекрасне, мабуть, життя багатих людей!

Оддалік з’явився Себастян; у нього була енергійна мужня хода, і все в ньому виказувало людину, що знає собі ціну. Він був незвичайно упертий і рішучий, і якби діти не додержали точно його вказівок, він пройшов би повз них, навіть не подумавши допомогти їм.

Але Марта поставилася до справи з належною серйозністю й пропищала, як їй було наказано: «Містер, скиньте нам, будь ласка, трошки вугілля!»

Себастян зразу ж зупинився, подивився на них, як на чужих, і, сказавши: «Що ж, можна!» — виліз на платформу і дуже проворно скинув вугілля стільки, що з лишком вистачило на всі кошики. Потім, ніби не бажаючи затримуватися у такому недостойному товаристві, він поспішно перейшов через колію й зник з очей.

Ідучи назад, вони зустріли ще одного джентльмена, на цей раз справжнього, у циліндрі й чудовому плащі; Дженні його зразу пізнала. Це був не хто інший, як сенатор Брендер, що тільки-но повернувся з Вашингтона і не чекав від свята нічого доброго. Він приїхав тим самим експресом, який привернув увагу дітей, і, бажаючи трохи прогулятись, без речей, з невеликим саквояжем у руках, ішов до готелю. І раптом йому здалося, що він пізнав Дженні.

— Це ви, Дженні? — гукнув він, уповільнюючи крок, щоб придивитись.

Дженні, яка пізнала його ще раніше, ніж він її, скрикнула: «Ой, це містер Брендер!» і, пустивши ручку кошика, наказала меншим швидше нести вугілля додому, а сама побігла в протилежний бік.

Сенатор Брендер пішов за нею і три-чотири рази покликав: «Дженні! Дженні!» — але марно. Втративши надію наздогнати дівчину і раптом зрозумівши, що примусило її побігти, він вирішив не бентежити її, повернувся й пішов за дітьми. І знову, як завжди під час зустрічі з цією дівчиною, він відчув усю силу різниці між своїм і її становищем. Ось він — сенатор, а ці діти підбирають на колії вугілля. Яку радість принесе їм завтрашнє свято? Сповнений співчуття, він з найкращими намірами йшов за ними й незабаром побачив, як вони увійшли у хвіртку і зникли в одноповерховому будинку. Він перейшов вулицю й зупинився в негустій тіні від обсипаних снігом дерев. З вікна, що виходило в двір, падало жовте світло. Все навкруг було вкрите снігом. З сарая долетіли голоси дітей, і одного разу Брендеру здалося, що він угледів м-с Герхардт. Трохи пізніше чиясь тінь прослизнула у бокову хвіртку. Він пізнав її. Серце його забилося, і, стримуючи хвилювання, він прикусив губу. Потім круто повернувся й пішов геть.

Найбільшим бакалійним крамарем у місті був якийсь Меннінг, щирий прихильник Брендера, що дуже пишався своїм знайомством з сенатором. До нього й прийшов у цей вечір сенатор Брендер і застав його біля конторки, коли він поринув у свої справи.

— Меннінг, — сказав він, — чи не можете ви сьогодні ж виконати одне моє доручення?

— Ну, звичайно, сенаторе, звичайно! — сказав бакалійник. — Коли ви повернулись? Дуже радий вас бачити. Я до ваших послуг.

— Підберіть все, що потрібно для свята родини з восьми чоловік — батько, мати та шестеро дітей: ялинку, їжу, іграшки... Одне слово, ви розумієте.

— Звичайно, звичайно, сенаторе.

— З витратами не рахуйтесь. Пошліть усього вдосталь. Я дам вам адресу, — і він вийняв записну книжку.

— З приємністю все зроблю, сенаторе, — говорив далі Меннінг. — З величезною приємністю. Ви завжди були великодушні.

— Добре, добре, Меннінг, — сказав сенатор, нахмурившись лише для того, щоб зберегти свою гідність державного діяча. — Відправте все зараз же, а рахунок пришліть мені.

— З величезною приємністю, — тільки й міг відповісти зраділий торговець.

Сенатор вийшов на вулицю, але, згадавши про старих Герхардтів, зайшов ще до крамниці взуття й готового одягу і, збагнувши, що уяви не має, яких розмірів і номерів потрібні речі, замовив дещо з правом обмінити покупки. Покінчивши з цим, він повернувся до себе.

«Підбирають вугілля... — знову й знову думав він. — До чого ж я був неуважний. Мені не слід більше забувати про них».

Розділ IV

Бажання втекти, яке охопило Дженні, коли вона побачила сенатора, пояснювалось тим, що вона вважала своє становище принизливим. Сенатор був про неї такої гарної думки, і вона соромилась, що