Дженні Герхард - Теодор Драйзер

— Який ви добрий! — сказала Дженні.

— Ні, — заперечив він і, обійнявши її за стан, замислився над тим, яку ж він може дістати нагороду. Потім він повільно пригорнув Дженні до себе, і тоді вона обхопила руками його шию і вдячно притулилась щокою до його щоки. Ніщо не могло дати йому більшої радості. Багато років мріяв він відчути щось подібне.

Дальший розвиток цієї ідилії на деякий час перервали жорстокі бої за місце в конгресі. Під натиском супротивників сенатору Брендеру довелося боротися не на життя, а на смерть. З величезним здивуванням він довідався, що могутня залізнична компанія, яка завжди прихильно ставилась до нього, потай енергійно підтримує суперника, який і без того був небезпечним для нього. Брендер був вражений цією зрадою, його опановував то похмурий відчай, то напад люті. Хоч він і вдавав, що легко сприймає удари долі, вони боляче поранили його. Він так давно вже не зазнавав поразки... дуже давно.

У ці дні Дженні вперше дізналася, що таке мінливість чоловічого характеру. Два тижні вона зовсім не бачила Брендера, а потім, якось увечері, після вкрай невтішної розмови з місцевим лідером своєї партії, він зустрів її більше, ніж холодно. Коли вона постукала, він прочинив двері і сказав майже грубо:

— Я не можу сьогодні думати про білизну. Приходьте завтра.

Дженні пішла, здивована й засмучена таким прийомом. Вона не знала, що й думати. За одну мить він знову опинився на недосяжній височині, чужий і далекий, і його вже не можна було потурбувати. Безперечно, він може позбавити її своєї дружньої уваги, якщо йому так заманулось. Але чому...

Через день або два він трохи розкаявся. Але не встиг полагодити справу. Білизну було взято й повернуто йому цілком офіційно, і він, поринувши з головою в свої справи, ні про що не згадував аж до того часу, поки не зазнав образливої поразки: супротивник дістав на два голоси більше. Брендер був зовсім засмучений і пригнічений такими наслідками. Що йому тепер лишалося робити?

У такому стані застала його Дженні, від якої аж пашіло веселістю, надією, радістю життя. Дійшовши до відчаю від важких думок, Брендер заговорив з нею спочатку просто для того, щоб розважитися; але непомітно його туга розвіялась, і незабаром він спіймав себе на тому, що посміхається.

— Ой, Дженні, — сказав він їй, як дитині, — ваше щастя, що ви молода. Це найкраще, найдорожче в житті.

— Правда?

— Авжеж, тільки ви цього що не розумієте. Це завжди починаєш розуміти надто пізно.

«Я люблю цю дівчину, — сказав він сам собі тієї ночі. — Я хотів би ніколи з нею не розлучатися».

Але доля готувала йому ще один удар. У готелі почали вже говорити, що Дженні, м’яко висловлюючись, поводиться дивно. Дочка пралі ніколи не убережеться від недоброзичливих зауважень, якщо в її одязі помітять щось невідповідне до її становища. У Дженні побачили золотий годинник. Старша покоївка повідомила про це матір.

— Я вирішила поговорити з вами, — сказала вона. — Вам не слід посилати до нього дочку по білизну, бо вже почалися пересуди.

М-с Герхардт так розгубилася й засмутилася, що не могла вимовити й слова. Дженні нічого не говорила їй, але вона навіть зараз не вірила, що тут є привід для серйозної розмови. Те, що сенатор подарував Дженні годинник, розчулило її й викликало захоплення. Їй і на думку не спадало, що доброму імені її дочки загрожує через це якась небезпека.

Вона повернулась додому дуже засмучена й розповіла Дженні про все, що сталося. Але та й гадки не мала, що в її поведінці є щось негарне. Вона дивиться на це зовсім інакше. Та вона не розповідала докладно про свої зустрічі з сенатором.

— Який жах, що почалися такі пересуди! — сказала мати. — І ти справді довго залишаєшся у нього в кімнаті?

— Не знаю, — відповіла Дженні, яку совість примушувала хоч частково визнати істину, — можливо.

— Але він ніколи не говорив тобі чогось недоброго?

— Ні, — відповіла дочка, не підозрюючи навіть, що в її стосунках з Брендером може бути щось погане.

Якби мати ще де про що розпитала Дженні, вона дізналася б більше, але заради власного душевного спокою вона була рада якнайшвидше припинити розмову. На добру людину завжди намагаються звести наклеп, це вона знала. Дженні була трохи нерозсудлива. Люди завжди не від того, щоб розпустити плітки. Життя таке важке, і хіба могла бідна дівчина робити інакше, ніж робила Дженні? І м-с Герхардт розплакалася, думаючи про це.

Кінець кінцем вона вирішила сама ходити до сенатора по білизну.

І от, у наступний понеділок вона постукала до нього. Брендер, який думав побачити Дженні, був здивований і розчарований.

— А що трапилось із Дженні? — спитав він.

М-с Герхардт сподівалась, що він не помітить зміни чи принаймні нічого не скаже, і тепер не знала, що відповісти. Вона подивилась на нього наївно й безпорадно і сказала:

— Дженні не могла сьогодні прийти.

— Але вона не хвора?

— Ні.

— Радий це чути, — сказав він покірливо. — А як ви себе почуваєте?

М-с Герхардт відповіла на його люб’язні запитання і попрощалася. Коли ж вона вийшла, він замислився, питаючи себе, що могло трапитись. Йому й самому було дивно, що його цікавлять такі речі.

Але в суботу, коли знову мати принесла білизну, він відчув, що тут щось не гаразд.

— У чім справа, місіс Герхардт? — запитав він. — З вашою дочкою щось трапилось?

— Ні, сер, — відповіла вона, надто засмучена для того, щоб говорити неправду.

— Чому ж вона більше не приносить білизну?

— Я... я... — м-с Герхардт заїкалася від хвилювання. — Вона... про неї почали недобре говорити... — з великим зусиллям сказала вона нарешті.

— Хто почав говорити? — серйозно запитав Брендер.

— Та тутешні, у готелі.

— Хто «тутешні»? — в його голосі зазвучало роздратування.

— Старша покоївка.

— Ах, старша покоївка! — вигукнув він. — І що ж вона каже?

Мати переказала йому свою розмову з старшою покоївкою.

— Он як! — сказав він у нестямі. — Вона насмілюється втручатись у мої справи? Хотів би я знати, чому люди не можуть дивитися за собою й дати мені спокій. Знайомство зі мною нічим не загрожує вашій дочці, місіс Герхардт. Я не