Дженні Герхард - Теодор Драйзер
— Тільки ви не думайте, я тут ні при чому, — пробачливим тоном сказала м-с Герхардт. — Я знаю, ви любите Дженні й не бажаєте їй зла. Ви стільки зробили для неї й для всіх нас, містер Брендер, і мені соромно, що я не пускаю її до вас.
— Нічого, місіс Герхардт, — сказав він спокійно. — Ви добре зробили. Я вас аж ніяк не засуджую. Але мене обурює, що по готелю ходять такі плітки. Побачимо, хто тут винний.
М-с Герхардт зблідла від хвилювання. Вона боялася, що образила людину, яка так багато зробила для них. Коли б тільки сказати йому, пояснити все, щоб він не думав, ніби це вона поширює плітки. Вона так боялася скандалу.
— Я хотіла зробити якнайкраще, — сказала вона нарешті.
— Ви маєте рацію, — відповів він. — Я дуже люблю Дженні. Мені завжди приємно, коли вона приходить. Я бажаю їй добра, але, може, краще, щоб вона не приходила, принаймні найближчого часу.
Того вечора сенатор знову сидів у своєму кріслі й думав про те, що сталося. Виявляється, Дженні для нього набагато дорожча, ніж він думав раніше. Тепер, коли в нього не було більше надії бачити її в себе, він почав розуміти, як багато важили для нього її короткі відвідини. Він докладно зважив усе, зразу зрозумів, що пліток у готелі не уникнути, і прийшов до висновку, що справді поставив дівчину в дуже незручне становище.
«Мабуть, мені треба було б припинити цю історію, — думав він. — Я поводився надто нерозумно».
Прийшовши до такого висновку, Брендер вирушив до Вашингтона, де й жив, поки не закінчився строк його сенаторських повноважень. Потім повернувся до Колумбуса й почав чекати, що президент з дружньої прихильності доручить йому який-небудь відповідальний пост за кордоном. Але він не міг забути Дженні. Чим довше він перебував далеко від неї, тим більше прагнув її побачити. Влаштувавшись знову на старому місці, Брендер одного чудового ранку взяв ціпок і пішов добре знайомим шляхом. Дійшовши до будинку Герхардтів, він вирішив зайти, постукав у двері й був зустрінутий здивованими й шанобливими посмішками м-с Герхардт і її дочки. Він невиразно пояснив, що був у від’їзді, і згадав про прання, начебто він заради цього й прийшов. Потім, коли йому пощастило лишитися на кілька хвилин на самоті з Дженні, він сміливо перейшов до діла.
— Хочете покататися зі мною завтра увечері? — запитав він.
— Хочу, — відповіла Дженні, для якої така розвага була нова й приваблива.
Брендер з посмішкою поплескав її по щоці, радіючи, як хлопчисько, що знову бачить її. Здавалося, вона кращає з кожним днем. У білосніжному фартусі, з туго заплетеними навкруг голови косами, вона була така приваблива, що важко було не замилуватися нею.
Брендер почекав, поки повернеться м-с Герхардт, і встав — йому більше нічого було залишатися.
— Завтра ввечері я збираюся з вашою дочкою на прогулянку, — сказав він. — Хочу поговорити з нею про її майбутнє.
— Ну, що ж, — сказала мати.
Вона не бачила в цьому нічого недоречного. Вони попрощались, багато разів посміхнувшись і потиснувши одно одному руки.
— Золоте серце в цієї людини, — зауважила м-с Герхардт. — І як мило він завжди говорить про тебе, правда? Він може допомогти тобі здобути освіту. Ти повинна дуже пишатися з цього.
— Я й пишаюсь, — щиро призналася Дженні.
— Не знаю, чи варто говорити про це батькові, — сказала м-с Герхардт. — Він не любить, коли ти виходиш з дому вечорами.
Нарешті вони вирішили нічого не говорити батьку. Він, мабуть, не зрозуміє.
Дженні була вже готова, коли Брендер другого дня зайшов за нею. При кволому світлі маленької лампи він побачив, що вона причепурилась заради цього випадку — на ній було її найкраще вбрання. Блідо-лілова ситцева сукня з вузенькими, обшитими мереживом манжетами і досить високим комірником, ідеально накрахмалена й випрасувана, підкреслювала її бездоганну постать. На ній не було ні рукавичок, ні якихсь дрібничок, чи хоч би пристойного жакета, але із смаком викладене волосся прикрашало її гарненьку голівку більше, аніж якийсь модний капелюшок, і кілька вільних завитків увінчували її легким ореолом. Коли Брендер порадив їй одягнути жакет, вона на мить завагалася, потім вийшла до другої кімнати і повернулася з простою сірою вовняною пелериною матері.
Аж тоді Брендер догадався, що в неї взагалі немає жакета, і з болем подумав, що вона збиралася обійтися без нього.
«Вона змерзла б увечері, — подумав він, — і, звичайно, не стала б скаржитись».
Він подивився на Дженні й замислено похитав головою. Потім вони рушили в дорогу, і Брендер одразу забув про все, крім одного — що Дженні поруч. Вона говорила про те і се вільно, з напівдитячим захопленням, яке здавалося йому чарівним.
— Послухайте, Дженні, — сказав він, побачивши, що вона замилувалася м’якими обрисами дерев, ледь-ледь позолочених невиразним сяйвом місяця, що сходив. — Ви незвичайна дівчина. Я певен, що коли б ви хоч трохи повчилися, то писали б вірші.
— Ви думаєте, я б зуміла? — наївно запитала Дженні.
— Думаю, дівчинко? — сказав він, беручи її за руку. — Думаю? Ні, я переконаний. Ви наймиліша мрійниця в світі. Звичайно ж, ви можете бути поетом. Ви живете поезією. Ви — сама поезія, дорога моя. І не так уже важливо, чи вмієте ви писати вірші, чи ні.
Ніщо не могло б розчулити її так, як ця похвала. Він завжди говорить такі милі речі. Здається, ніхто ніколи й наполовину не любив і не цінив її так, як він. І він такий добрий! Всі це кажуть. Навіть батько.
Вони їхали все далі. Потім, немовби щось згадавши, Брендер раптом сказав:
— Цікаво, котра година. Мабуть, нам час повертатися. У вас годинник з собою?
Дженні здригнулася: годинник — вона так боялася, щоб він не заговорив про годинник! Вона весь час ждала цього від тієї хвилини, коли він повернувся.
За час його відсутності в родині стало зовсім скрутно з грошима, і Дженні довелося закласти годинник. Одяг Марти так зносився, що дівчина не могла більше ходити до школи. І от, після довгих міркувань,