Дженні Герхард - Теодор Драйзер

— Стоп! — крикнув він. — Саме ти мені й потрібен.

— Пусти! — розлючено відповів Себастян, що був аж ніяк не з полохливих. Він був сповнений відваги й рішучості і добре розумів усю небезпеку свого становища.

— Пусти, кажуть тобі, — повторив він і так рвонувся, що мало не звалив сищика.

— Ну-ну, злізай, — сказав той і, щоб довести свою владу, злісно смикнув Себастяна.

Себастян стрибнув і так ударив супротивника, що той аж похитнувся. Зав’язалася боротьба, але в цю хвилину робітник, що проходив повз них, допоміг сищикові. Удвох вони поволокли Басса на станцію й передали залізничній поліції. Пальто його було розідране, обличчя й руки подряпані, око підбите. У такому вигляді Себастяна замкнули до ранку.

Діти прибігли додому, ще не знаючи, що трапилося із старшим братом, і нічого до ладу не могли розповісти, але коли пробило дев’яту годину, потім десяту, одинадцяту, а Себастян все не повертався, м-с Герхардт мало не збожеволіла від тривоги. Син інколи приходив додому і о дванадцятій, і о першій, але мати відчувала, що цього вечора з ним трапилось щось жахливе. Коли пробило пів на першу, а Себастян так і не з’явився, вона розплакалась.

— Треба піти попередити батька, — сказала вона. — Мабуть, Себастян потрапив до в’язниці.

Дженні визвалася піти. Джордж уже міцно спав, але його розбудили, щоб він провів її.

— Що таке? — здивовано вигукнув Герхардт, побачивши дітей.

— Басс досі не повернувся додому, — пояснила Дженні й потім розповіла, як невдало вони цього вечора ходили по вугілля.

Герхардт зразу ж залишив роботу, вийшов з дітьми й рушив до в’язниці. Він догадувався, що трапилось, і серце його стискувалося.

— Тільки цього бракувало! — неспокійно повторював, він, незграбно витираючи долонею спітніле чоло.

В участку черговий сержант коротко повідомив його, що Басс заарештований.

— Себастян Герхардт? — перепитав він, заглядаючи в списки. — Так, є такий. Крав вугілля і вчинив опір поліцейському. Це ваш син?

— Ach Gott! — сказав Герхардт. — О господи! — повторював він, у відчаї ламаючи руки.

— Хочете його бачити? — запитав сержант.

— Так, так, — відповів батько.

— Проведи його, Фред, — звернувся сержант до старого вартового. — Нехай побачить хлопця.

Коли Герхардт, стоячи в сусідній кімнаті, побачив, скуйовдженого і побитого Себастяна, що входив, сили зрадили його, і він заплакав. Він не міг вимовити ані слова.

— Не плач, тату, — хоробро сказав Себастян. — Я нічого не міг зробити. Ну, не біда. Ранком мене випустять.

Герхардт увесь тремтів, причавлений горем.

— Не плач, — говорив далі Себастян, всіляко сам намагаючись стримати сльози. — Зі мною нічого не трапиться. Яка рація плакати.

— Я знаю, знаю, — гірко сказав батько, — та не можу стриматися. Це все моя провина, адже я дозволяв тобі робити це.

— Ні, ні, — заперечив Себастян, — ти тут ні при чому. А мама знає?

— Так, знає, Дженні та Джордж тільки що прийшли до мене й сказали. Я тільки-но дізнався...

І він знову заплакав.

— Ну, не треба так засмучуватися, — сказав Себастян; в цю хвилину в ньому пробудилося все найкраще, що було властиве його вдачі. — Все уладнається. Повертайся на роботу і не сумуй. Все уладнається.

— Чому в тебе око підбите? — запитав батько, дивлячись на нього почервонілими від сліз очима.

— А це в мене вийшла невеличка сутичка з хлопцем, який мене спіймав, — хоробро відповів юнак, намагаючись посміхатися. — Я думав, що зумію втекти.

— Дарма це ти зробив, Себастян, — сказав Герхардт. — Це може дуже пошкодити тобі. Коли будуть розбирати твою справу?

— Сказали, що вранці, — відповів Басс. — О дев’ятій годині.

Герхардт побув ще трохи з сином; вони поговорили про те, чи не можна родичам взяти Басса на поруки, про штраф і про грізну небезпеку ув’язнення, але так ні до чого й не прийшли. Нарешті Басс умовив батька піти, але прощання викликало новий вибух відчаю; Герхардта вивели з кімнати приголомшеного, пригніченого горем.

«Кепська справа, — все думаючи про батька, сказав сам собі Басс, коли його вели назад до камери. — І що ж це буде з мамою...»

— Ех, шкода, що я не збив того типа першим ударом, — сказав він. — І який же я дурень, що не втік.

Розділ VII

Герхардт був у відчаї; він не знав нікого, хто міг би йому допомогти між другою годиною ночі і дев’ятою ранку. Він зайшов додому порадитись з дружиною, а потім повернувся на свій пост. Що робити? Він пригадав тільки одну людину, яка могла б і, мабуть, погодилася б чим-небудь допомогти, — скляного фабриканта Хеммонда; але того в цей час не було в місті. А втім, Герхардт цього не знав.

Близько дев’ятої години він попрямував до суду сам, — вирішено було, що іншим членам родини не слід там бути. М-с Герхардт негайно про все дізнається: він зразу ж повернеться і все їй розповість.

У суді Себастянові довелося довго ждати, бо перед ним на лаві підсудних сиділо ще кілька чоловік. Нарешті його викликали і підштовхнули до бар’єра.

— Крав вугілля, ваше благородіє, і вчинив опір під час арешту, — пояснив поліцейський, який його заарештував.

Суддя уважно подивився на Себастяна; подряпане й побите обличчя хлопця справило на нього неприємне враження.

— Отже, молодий чоловіче, — почав він, — що ви можете сказати на свою користь? Звідки у вас такий синяк під оком?

Себастян подивився на суддю, але нічого не відповів.

— Це я затримав його, — сказав сищик. — Я застав його на платформі, яка належить нашій компанії. Він намагався вирватись, а коли я став його затримувати, він накинувся на мене. Ось цей чоловік — свідок, — додав він, показуючи на робітника, що допоміг йому затримати Себастяна.

— Це він вас ударив? — запитав суддя, помітивши, що в сищика набрякло підборіддя.

— Так, сер, — відповів сищик, задоволений тим, що помста буде звершена.

— З вашого дозволу, — сказав Герхардт, ступивши вперед, — це мій син. Його послали по вугілля. Він...

— Ми не заперечуємо, нехай збирають вугілля на коліях, — обірвав сищик. — Але він скидав вугілля з платформи своїм спільникам, їх там було чоловік шість.

— Хіба ви не можете заробити