Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
У нашому покинутому селищі ось уже двадцять років нічого не відбувалося… а з початком історії з картоплею все так і кипіло… Вервечка цікавих тяглася з ранку до вечора. Плітки і брехливі чутки розбурхували весь департамент… Жителі Персана і Салігона були у найвигіднішому становищі, вони жадали подробиць та уточнень. Від них годі було відкараскатися… Вони повсякчас запитували, чи це не є небезпечним? Чи не може наша система вибухнути? Спричинити землетрус?.. Та що більше минало часу з початку експерименту, то скромнішим ставав де Перейр… «Якщо»… «ймовірно» можна було почути від нього… дедалі частіше… Це не могло не турбувати. Раніше, в Пале-Роялі, він рідко говорив «якщо» або «ймовірно»… Через тиждень довелося зупинити динамо й мотор… Він пояснив це тим, що стало небезпечно продовжувати нарощування хвиль… що краще наразі зупинитися… щоб пізніше все відновити… Після невеликої перерви… телуричні хвилі цілком могли спричинити певні індивідуальні розлади… це ще не досліджено… це може призвести до наслідків, які важко передбачити… до фізіологічних відхилень… Сам де Перейр уже відчував певне пересичення… через те проміння в нього почалися запаморочення…
Цікаві селяни після таких промов починали стурбовано соватися. На нас знову посипалися скарги! І знову приперлися жандарми… Але про наш інтернат не можна було сказати нічого особливого… Діти аж ніяк не бідували… Ніхто з них не захворів… Правда, ми втратили сімох наших кроликів… Жорстокий падіж! Можливо, вони не витримали клімату?.. Або їжа була невідповідна?.. Нарешті жандарми пішли… Незабаром після цього нашим вихованцям довелося звикати до спартанського способу життя… Вони почали щораз більше нарікати… їх уже годі було стримати… Їм потрібна їжа!.. Вони були ладні зжерти весь округ… Й самі знайшли вихід із становища… Це була їхня власна ініціатива… Одного разу вони притягли нам цілих три мішки моркви… а наступного дня — ящик ріпи… І ще боби, скільки душі завгодно! Все це пішло на суп! Харчу в нас стало набагато більше!.. А потім ще дюжину яєць, три фунти масла і сала… Треба сказати, що ми його вже не мали… Це була справжня крадіжка! Аморальний вчинок!.. Пані де Перейр уже майже не виходила відтоді, як посадили картоплю, вона весь час сиділа біля дротів і виправляла пошкодження, щоб струм не зупинявся… Вона ходила в Персан лише раз на тиждень. Але цього ніхто навіть не помітив… Усі жерли досхочу! Таке раніше траплялося не часто!.. Наступного дня вони притягли стару курку!.. Уже обпатрану!.. Вона вмить перетворилася на бульйон… У нас був бенкет за бенкетом, бракувало лише вина… вони, напевне, не подумали про це… Та хай там як, але невдовзі на столі з'явилися ще й різні місцеві сухі вина. Де хлопчаки брали це все?.. Ми ні про що їх не питали!.. Приймали все без пояснень… На дрова, що горять, приємно дивитися, але це не дуже практично. Вогонь важко підтримувати, занадто багато йде дерева, його потрібно весь час підкидати… Але тут дітлахи десь знайшли вугільні брикети… І взялися возити їх на візку через поля… Тепер у нас було чудове вогнище… Правда, був ризик! Ми сподівалися, що картопля допоможе нам поліпшити наші справи… зберегти честь!.. і уникнути повної убогости!..
Коли з'явилися перші картоплини, ми збирали їх, як справжні скарби, відриваючи по одній на годину… щоб краще роздивитися!.. Ми знову запустили цю штуку з випромінюванням… Вона гула день і ніч!.. Бензину пішло дуже багато, а результатів щось не було видно… Крадена картопля, яку приносили хлопчаки, була набагато кращою!..
Де Перейр це помітив… Це його геть загнало в глухий кут… Він вважав, що у нас була неякісна латунь… Вона не мала потрібної провідности… цілком можливо, що так.
* * *
Ми знову зайшли до «Великої кулі»… Тільки на один раз, просто навідати… Нас зустріли там дуже погано… Боже мій! Просто жахливо! Служниці Агати вже не було, вона втекла з міським барабанщиком, батьком сімейства!.. І вони разом віддалися «розпусті»… У всьому був винен я! В селі та в околицях всі так вважали… хоча волочилися за нею всі!.. Просто відбою не було! Але саме я, мовляв, її розбестив! — говорили вони… Вони більше не хотіли нас знати — ні того, ні того! Відмовлялися грати з нами… Чути не хотіли про наших коней і перегони в Шантії… Тепер усі ставки збирав перукар, що жив навпроти пошти!.. Він перейняв нашу систему з конвертами й марками…
Ці люди з «Великої кулі» ще багато чого знали про наші ниці інстинкти! Їм було відомо, наприклад, що ми харчуємося за рахунок місцевих жителів!.. Тепер на двадцять кілометрів навкруг не залишилося курей… Те ж саме було з маслом і морквою!.. Винні були ми!.. Вони не сказали нам цього прямо, бо були лицемірні… Але вони заводили розлогі міркування вголос, з натяками на постріли з рушниці, яких не всім удасться уникнути… особливо зграї дармоїдів, які все одно закінчать на каторзі!.. Ось так!.. До того ж нас обсипали неприємними зауваженнями… Ми пішли не попрощавшись… Пішки до Блем було години дві… Ми мали час подумати про цей «люб'язний» прийом!..
Справи йшли не дуже добре… Наша затія зривалася… Де Перейр чудово це розумів… Я думав, він скаже мені про це… Але дорогою він говорив зовсім про інше… Про зірки й планети… про відстані до них та про їхні супутники… про казкові феєрії, що розгортаються поки ми спимо… Про такі щільні сузір'я, що вони нагадують справжні зоряні хмари…
Ми йшли вже досить довго… Він аж засапався… Він завжди дуже хвилювався, коли йшлося про небо й космічні орбіти… Це вдаряло йому в голову… Йому довелося збавити крок!.. Ми видерлися на пагорб… Він ще досі не міг віддихатися. Ми присіли.
— Бачиш-но, Фердінане, я більше не можу… Не можу робити дві речі водночас… А я робив завжди три або чотири… О! Це не смішно, Фердінане!.. Зовсім не смішно!.. Мене не хвилює життя, Фердінане, але Час!.. Життя — це ми, це ніщо!.. Час! — це все!
