Син - Філіп Майєр

— Коней бачиш? — обізвався капітан.

— Еге ж.

— Як гадаєш, індіанці вже помітили нас?

— Мабуть, іще ні.

Яскраве сонячне світло било просто їм у вічі, проте ми все одно розвернулися й стали продиратися крізь чагарники, щосили поганяючи наших поні (так між нами та індіанцями утворилася перегородка з дерев і скель). Але коли ми знову побачили команчів — з верхівки невисокої меси, — відстань між нами навіть збільшилася.

Коли сонце досягло зеніту, наші поні зовсім знесилилися. Розважливі команчі вже двічі змінили коней, а наш капітан змусив нас мчати без перепочинку весь цей час, продираючись крізь густі зарості й перескакуючи через глибокі ями.

— Індіанцям не потрібна битва, — мовив він. — Вони просто хочуть, щоб їм дали спокій.

Ми вже наближалися до Ллано, де рівнина звузилася до каньйону в кілька миль завширшки. Кам’яні брили розміром із будинок суду відкололися свого часу з прямовисних скель; ми побачили цілий ліс із закам’янілих пеньків і колод; із вузьких уступів за нами стежили стада вилорогих антилоп. Індіанці, напевно, уже вибралися звідси нагору.

Під’їжджаючи до виходу з каньйону, ми, вигулькнувши з тополиного гайочка на вільний простір, таки побачили індіанців — лише за півмилі попереду, але на висоті шестисот футів. Один із них обернувся й помахав нам рукою. Я дуже уважно подивився у свій бінокль… Ескуте!

Обличчя його я розгледіти не міг. Але ця постава, ця зачіска (Ескуте завжди зав’язував своє волосся у хвіст, а не заплітав у коси, як інші команчі), а ще — рука, що неправильно зрослася після перелому… Може, Неекару — теж там, із ним? А що як його й серед живих уже немає?

Долиною прокотився, перервавши мої думки, звук пострілу.

Це один із наших, який мав рушницю «Шарп» із діоптричним прицілом, «влучно» вистрелив по індіанцях. А вони, і далі привітно махаючи нам руками, поїхали собі й зникли за уступом скелі.

Після трьох годин поневірянь ящикоподібними каньйонами та ущелинами, які заводили в глухий кут, ми все-таки натрапили на слід індіанців. Поміж скель, що височіли над нашими головами, росли ялівець і ведмежа трава; вода стікала з уступів (для наших коней це була майже недосяжна висота). Кілька воїнів із луками могли б, стріляючи звідти в ущелину, з легкістю повбивати нас усіх, тож ми просувалися дуже повільно. Від того, що ми весь час тримали пістолети напоготові, стали тремтіти руки. Ущелина, як і багато інших до того, закінчилася глухою стіною. Та стіна ця була незвичною — її геть усю вкривали намальовані чи вишкрябані фігурки: змії, воїни в танці, коні, бізони, шаман у святковому головному уборі, а ще — усілякі завитки та інші незрозумілі знаки (щось подібне бачиш, коли, заплющуючи очі, поволі засинаєш).

Я відчув, що це священне місце. Усі ми так і чекали, що ось-ось просто перед нами нізвідки з’являться індіанці або ж у нас ізусібіч одразу полетять стріли. Аж тут почулося спочатку якесь шарудіння, а потім щось засвистіло-загуло… Елмер Піз став стріляти, а я разом із рештою сховався за найближчим великим каменем.

То були не стріли, а дервіш, який висів над нами в повітрі. Невеличке торнадо, що утворилося без усілякого вітру… це, мабуть, якесь індіанське божество вирішило нам показатися. Воно висіло над нашими головами ще довгий час, а тоді попливло ущелиною і… зникло.

— Мак-Каллоу та Піз! — Зі свого укриття вибрався наш капітан. — Ну ж бо, сідайте на коней та перевірте той напрямок. Може, ця почвара нам шлях показувала…

За якусь годину ми вже дісталися Ллано. Сліди команчів були не дуже чіткі, однак мені було зрозуміло, куди саме вони поїхали. Ось від них відділилися троє вершників із дюжиною неосідланих поні й подалися на захід. Решта поїхала собі далі на північ, просуваючись ланцюжком, щоб краще приховати свій слід. І це їм добре вдалося — відбитки кінських копит майже неможливо було розгледіти серед слідів бізонів (ще й на кам’янистому ґрунті). Я подумав про дівча, яке взяли в полон команчі. А тоді — про Ескуте.

— Вони поїхали он туди, — мовив я, показуючи на захід.

П’ять чи шість миль — і слід обірвався. Може, команчі протягли за собою в’язку гілок, а тоді — викинули її. А може, вони поїхали ланцюжком або ж скористалися ще якоюсь невідомою мені хитрістю. Ми розвернулися й поїхали назад, тримаючись власних слідів. Продовжувати-бо погоню сенсу не було: наш загін десь на шість годин відставав від індіанців, які мали достатньо коней, щоб за потреби пересідати на свіжих. Я зліз зі свого поні та втупився поглядом у землю, удаючи, що не помічаю слідів (невидимі для інших рейнджерів, вони залишалися досить чіткими для мене).

— Не знаю, куди їхати далі, — мовив я.

Капітан пильно-пильно поглянув на мене.

— Може, нам розділитися та пошукати в різних напрямках? — Я зиркнув на нього невинним поглядом.

— Оце вже ні, — відрубав він.

— Ми знаємо, що на захід вони не поїхали. Мабуть, на південь — теж ні…

— Ти справді нічого не бачиш? Нічогісінько?

— Нічогісінько.

Він явно мені не повірив, та не сказав цього вголос. Ми поїхали на північ, щосили поганяючи коней: може, вдасться бодай іздаля помітити індіанців до того, як зайде сонце? Але ж ні! Як мені добре було видно, ми поволі відхилялися від сліду Ескуте та його воїнів, незабаром уже їдучи зовсім не в тому напрямку.

Капітан після того випадку більше не довіряв мені. Але це не мало значення, бо прожив він після цього якихось два місяці: приїхавши до своєї оселі в Остіні, побачив, що його дружина розважається з якимсь маркітантом (вона-бо думала, що її чоловік повернеться значно пізніше). Пістолет капітана дав осічку, і маркітант зарізав його.

Після поховання ми всім гуртом, заявившись до в’язниці, сказали, що самі подбаємо про маркітанта. Шериф лишень вручив нам ключі від камери.

— Дайте мені спокій! — промимрив убивця. — Нехай мене шериф повісить, і все!

Коли ми вивели його на вулицю, він щось белькотів про свої «геройські подвиги» у битві за Мієр. Але ми відповіли, що то було давно й неправда і йому доведеться таки відповісти за свій злочин.

Відійшовши на кілька кварталів від в’язниці, ми роздягли маркітанта до останньої нитки й відрізали все його «багатство». А тоді обв’язали мотузкою й заходилися тягати туди-сюди по Конґрес-Авеню. Коли ми його вішали, він навіть не вимахував ногами. Я