Син - Філіп Майєр
Я вже не сумнівався стосовно того, кому зберігати вірність (виняток становили хіба що Ескуте й Неекару): як один із рейнджерів я ставив їхні життя вище за своє. Так-бо вчив мене Тошавей: люби інших більше за власне тіло, інакше дуже скоро загинеш. Ізсередини чи ззовні — це неважливо, але обов'язково будеш знищений. Ти можеш по-звірячому вбивати людей і грабувати їх, але якщо робиш це для того, щоб захистити своїх рідних і друзів, усе гаразд. І справді, ніхто й ніколи не зустрічав команча зі скляними очима. Усі свої звірства вони чинили винятково для того, аби зберегти життя тих, кого любили. Тільки білі бояться воювати, адже їх примушують це робити. Вони б'ються далеко від своєї домівки — за людей, яких навіть не знають. Про завоювання Заходу побутує міф, нібито це робили самотні люди; а правда — абсолютно в протилежному. Якщо ти самотній — отже, слабкодухий. І всі інші сприймають тебе саме так — лишень підозріло поглядають кривим оком у твій бік. Якщо поряд із тобою немає нікого, хто міг би тебе захистити, довго не проживеш. І мало яка людина — стосується це як білих, так і червоношкірих — не поділиться їжею з мандрівником, який, не ховаючи намірів, підійде пізно ввечері до її вогнища.
Час ішов, і до рейнджерів приєднувалися нові хлопці — замість тих, які загинули чи вирішили змінити рід занять. А для мене все залишалося так, як і було; і я став думати, що моє життя вже ніколи не зміниться. Капітаном мене обирали не в кожному поході, проте й ніколи не відмовляли, коли я записувався в той чи інший загін. Я брав шефство над новачками (незалежно від того, молодші вони були за мене чи старші). Скількох рейнджерів я поховав і скільком тиснув руки, коли вони розходилися хто куди після чергового походу, — навіть і не пам’ятаю. Готуючись до наступного виїзду, я віддавав свої зброю та кінське спорядження на ремонт, купував собі новий одяг, а земельний ваучер обмінював на нового коня, випивку чи ще щось корисне.
Позбувшись шестимісячної бороди, я дізнавався, коли буде найближчий похід, і вносив своє ім’я до списку.
Розділ 44
Дж. Е. Мак-Каллоу
Темрява. Шум… Схоже на воду. На те, як перекочуються великі, важкі хвилі. Де це вона?
Ось до неї доносяться голоси — двоє людей сперечаються. Жіночий каже: «Дівчинка. Цього разу неодмінно буде дівчинка». Чоловічий відповідає: «Гаразд, люба моя».
«Та це ж… мій тато!» — усвідомлює раптом вона.
Поворухнутися — не вдається. Лунають гучні, мов барабанний дріб, удари серця. Потужний ритм дихання… А ось — задзвеніли дитячі голосочки.
«Братики мої!» — тільки й устигла вона подумати.
І знову — не зрозуміло, куди це її перенесло. Хтось розмовляє іспанською, а хтось — іще якоюсь незнайомою їй мовою, але… чи такою вже незнайомою? Її проймає пекучий біль. Вона усвідомлює, що лежить у високій траві й сонце світить просто їй у вічі. Ось над нею нахиляється чорнобородий воїн у сяючому шоломі. Вагається кілька секунд, а тоді — устромляє в неї щось гостре. Боляче… Ще удар. Цього разу — смертельний. Воїн і сонце перетворюються на чорні цяточки…
Вона розплющила очі й знову побачила велику кімнату.
«То я… жила перед тим, як народитися в цьому житті!»
Від такої думки на душі стало так легко! Це ж не кінець, а лише початок чогось нового. Виявляється, вона весь цей час, усе це життя прожила наче з полудою на очах.
Але потім виникла інша думка: що як це просто вигадка? Витвір її уяви, та й годі. Вона вигадує історії, які нічим не закінчуються. Ось кімната кудись зникає. Велетенська хмара пилу… ні, це скупчення зірок! Та вона ще не хоче туди — нехай і далі прокручуються в її уяві ті нескінченні спогади-вигадки.
Пікап іще здавався їй ледь помітною цяточкою, а вона вже збагнула: біда! Надто швидко їхала ця машина, рискаючи на поворотах (наче водій забув, що під колесами — ґрунт, а не бетон) і здіймаючи хмари пилюки… Когось поранено!
«Боже! Тільки не Генк!»
Це було скоріше відчуття, ніж думка. Джинні стояла у вітальні й спостерігала за авто, точніше, за хмарою пилюки, що наближалася до будинку.
«Якщо біда не з Генком, то я ніколи-ніколи не пропускатиму церковних служб!»
Однак на споді душі вона знала, що це пустопорожній пафос. Клятва, не варта й дірки від бублика… Годувати обіцянками Бога — як безглуздо! А все ж таки — сталася біда, і вона чітко це відчувала.
— Це Джинні Мак-Каллоу! — прокричала вона в слухавку, почувши голос лікаря. — Приїжджайте до мене додому! Когось із наших людей поранено! Напевно, з мисливської рушниці…
Вона вийшла на терасу. Один із робітників, помітивши авто, сів на коня й чимдуж поскакав до воріт. Ось він зліз на землю й відчинив їх — якраз вчасно. Машина понеслася далі, а Джинні раптом відчула, як її обсипає снігом. На думку спала якась маячня: авто взагалі не треба було пропускати у ворота; вона зараз кинеться до будинку, підніметься сходами на другий поверх та зачиниться у своїй кімнаті.
Джинні підбігла до пікапа, що зупинився неподалік тераси. У кабіні сиділи Генк і один із їхніх страхових агентів. Якою ж дурепою вона була!
«Слава Богу, слава Богу!» — подумки повторювала вона, радісно всміхаючись.
Та ось ці два чоловіки вистрибнули з кабіни, навіть не глянувши на неї. І тут жінку наче громом ударило: то був не Генк!
Він лежав у кузові — блідий, із заплющеними очима. Сорочка — просякнута кров’ю (на всій поверхні машини було повно темно-червоних відбитків рук). Поряд із ним сидів іще один чоловік, який, обіймаючи його, заливався слізьми.
«Усе гаразд, — подумки заспокоювала себе Джинні. — З нього витекло значно менше крові, ніж лишилося всередині».
Вона залізла в кузов, де абияк валялися вбиті куріпки. Той чоловік усе ніяк не
