Син - Філіп Майєр

— Дякую, що нагадав.

— Спробуй-но порахувати: скільки ми отримали б за наші корисні копалини, якби продавали землю по сто доларів за акр, як Мідкіффи та Рейнолдси?

— Десятки мільйонів доларів.

— А по тисячі доларів за акр? А по п’ять тисяч?

— Чого ти взагалі розводиш ці балачки?

— А це, сину, не балачки, так справді станеться. Протягом наступного року — чи, може, двох років — у цих землях порпатимуться десятки нафтовиків і майстрів із буріння. І врешті-решт ціни підскочать саме так, як я щойно тобі сказав. Ось тоді ми й продаватимемо землю.

Хотілося б вірити, що він помиляється. Але, на жаль, здоровий глузд не дає мені такої можливості.

— То що там із цією Ґарсія? — почувся батьків голос.

Та я вже йшов геть.

Ми з Марією протягом останніх кількох днів живемо лише нашими почуттями. Першої ночі після повернення з П’єдрас-Неґрас я тихцем вислизнув із її кімнати, проте вже через годину — повернувся. Відтоді ми не розлучалися більше ніж на кілька хвилин.

Прокидаюся цього ранку разом із сонцем — в обіймах Марії. Лежу, слухаючи, як вона дихає. І вбираю в себе аромат її волосся й шкіри… допоки не засинаю. А потім — прокидаюся, щоб знову милуватися нею. Її осявають лагідні промені вранішнього сонця; моя душа сповнюється безмежної, спокійної радості від того, що моя кохана — ось тут, біля мене.

До речі, я ж не бачив тіні Педро, яка зазвичай переслідувала мене скрізь, ось уже кілька днів! Більше того, мені за цей час жодного разу не згадалося його понівечене кулями обличчя (і безмовний крик Ани — теж). А що як навмисне викликати цю картину в уяві? Збочення, звичайно, але спробую… Ні, не виходить ні-чо-гі-сінь-ко!

Я завжди знав, що не є людиною, яку обожнюють інші. Те, що ховається в глибинах моєї душі, для них — невидиме; варто їм лишень поглянути на мене — і вони впевнюються в тому, що до моєї думки не варто прислухатися. Єдине, у чому мені, як усі вважають, пощастило, це моя приналежність до славетної родини Мак-Каллоу. Інакше-бо я став би не ким іншим, як жалюгідним нотаріусом, який животів би в убогій кімнатці, наповненій смердючим міським повітрям.

А що як Марія одного «чудового» ранку прокинеться й погляне на мене такими самими холодними очима, як і всі інші? Що як її кохання виявиться швидкоплинним, несправжнім? Я заспокоюю себе думкою про те, що нині — усе зовсім інакше. Ми дивимося одне одному в очі щиро й відкрито, мов малі діти. Щоразу, як обертаюся до неї спиною, відчуваю на собі її погляд; коли прокидаюся вранці — бачу, що вона, спираючись на лікоть, милується мною. Ми хміліємо без вина, відчуваючи близькість наших тіл. Мого так званого нездужання (я вважав його віковою особливістю, а Саллі — черговою ознакою моєї чоловічої неповноцінності) — наче й узагалі не було. Навпаки, моє тіло перебуває в полоні невичерпного бажання поєднатися з Марією (лише думка); ми стаємо єдиним цілим, а потім — так і засинаємо, не роз’єднуючи наших тіл.

Сьогодні вранці вона прочитала мені уривок із Пісні над піснями, а я їй — другий із листів Елоїзи й Абеляра. Коли ми разом, здається, що саме наше існування очищує світ від усілякої нечисті. Проте зараз, коли я сиджу й пишу ці рядки наодинці, мені не дає спокою думка про те, що над нами, двома закоханими, нависла темна хмара. Виходить-бо, що Марія не рівня мені через те лише, що не має, як я, грошей і влади. Усе, що вона має, це свободу вибору: піти геть чи залишитися тут. І на цьому її свобода закінчується: іти ж бо їй нікуди.

— Куди ти ходив? — запитує вона, коли я повертаюся.

— До свого кабінету.

— Тебе так довго не було!

— Я більше ніколи такого не робитиму.

— А ти… про мене теж пишеш?

— Тепер майже всі мої записи — саме про тебе. А як же інакше?

— А «тепер» — це відколи?

— Відтоді, коли ти прийшла сюди.

— Але ж тоді ти був засмучений. Може, краще буде просто спалити ті сторінки?

— Я був просто спантеличений…

— Мені геть не дає спокою та історія про твого батька й убитих людей…

Я мовчу, бо не одразу розумію, що вона має на увазі. Адже під таке визначення підходить будь-яка історія, пов’язана з моїм батьком.

— …і я теж хочу дещо розповісти тобі. Принеси, будь ласка, свої записи.

— Я маю надзвичайну пам’ять.

— Ти надзвичайне ледащо…

— Ні, я не жартую. Моя пам’ять — це моє прокляття.

Марія лагідно куйовдить мені волосся; щоб лишень догодити їй, я встаю з ліжка та йду до кабінету по свої нотатки. Проходячи повз свою спальню (я туди вже п’ять днів не зазирав), бачу там Консуелу, зайняту прибиранням. Зачувши мої кроки, вона свідомо не обертається.

— Він був останнім із племені коахуільтеканів, — узялася розповідати Марія. — Його народ був давнішим за греків і римлян. Коли будувалися єгипетські піраміди, коахуільтекани жили на Землі вже п’ять тисяч років. Тож для них усі інші народи були подібні до метушливих мурашок, які з’являються з першим весняним теплом, але гинуть із настанням холодів.

Нарешті настала зима й для цього племені. Спочатку до їхніх земель удерлися іспанці, потім — апачі, а тоді — команчі. Усі вони сіяли смерть серед коахуільтеканів, і до того весняного дня — це було тисяча вісімсот тридцять шостого року — дожила одна-єдина людина, яка належала до цього народу.

Саме тієї днини мій двоюрідний дід Артуро Ґарсія побачив на своєму пасовиську старого, майже зовсім сліпого коахуільтекана, який стояв на колінах, шукаючи щось у траві. Артуро підійшов, щоб запропонувати індіанцеві допомогу. І після кількох годин порпання в траві й кактусах він знайшов те, що той загубив, а саме — кругленького камінчика з чорного обсидіану. Артуро подумав, що ця річ, мабуть, має якісь містичні властивості. Так чи інакше, а він, як і його батько, народився на цій землі, і тому добре знав, що такі камінці тут не трапляються.

Артуро був молодою та дуже заможною людиною. Він мав табун породистих коней, вродливу дружину та шістдесят ліг землі, подаровані родині Ґарсія самим іспанським королем. Його будинок був повен срібних прикрас, чудових картин і скульптур, а ще — старовинної зброї, що належала його далеким пращурам-лицарям. Щоранку він прокидався, щоб побачити, як над його землями сходить