Син - Філіп Майєр

Серед рейнджерів було чимало таких, як я — колишніх індіанських полонених, які раді були б повернутися до племен, де колись жили. Та більшість із них записувалися в рейнджери через те, що правила білих стали для них надто безглуздими, як і для мене. А ще — у містах, ба навіть у невеличких поселеннях, їм було тісно серед людей. Тож ці неприкаяні жадали єдиного — повернутися до життя в преріях. А досягти цього вони могли одним лише способом — вистежувати своїх старих друзів-індіанців, а інколи — і вбивати їх.

Свій другий рік серед рейнджерів я провів у товаристві Воррена Лайонса — одного з тих людей, про яких було вже зазначено. Він свого часу прожив серед команчів аж десять років, після чого, посварившись із вождями, повернувся до білих. Зустрівшись зі своїми біологічними родичами, він збагнув, що до них йому більше немає ніякого діла. І приєднався до рейнджерів, які ніяк не могли збагнути, хто ж він є — геній військової справи чи маніяк-убивця.

Нас було тринадцятеро, коли ми в травні виїхали в похід. У червні один хлопець із Огайо помер від лихоманки, а в серпні нашого капітана застрелили (це сталося на нижньому шляху Сан-Антоніо — Ель-Пасо). Ми обрали новим капітаном Лайонса й далі патрулювали територію між горами Девіс і кордоном. Одного вересневого дня ми вирішили трохи відпочити від наших справ, тобто від вистежування мексиканців, які вкрали коней в Еда Голла. Тож зробили привал на мальовничому гребені гори (місцина ця була десь в одному дні їзди від Президіо). З-під великого каменя било чудове джерельце — одне з тих, що в наші дні вже давно попересихали через білих людей, які знущалися з техаської дикої природи. Краєвид із висоти простягався теж дуже гарний: зелені долини, блакитна річка й вершини Сьєрра-дель-Кармен, що здавалися звідси також блакитними. Коли я проїжджав тут минулого разу — з Тошавеєм, Пізоном та іншими, — мені було просто не до того, щоб милуватися цією спокійною, мирною красою.

Ми пообідали свіжою олениною, а на десерт з’їли трохи фруктів, що дісталися нам від місцевих жителів. Доки інші насолоджувалися життям, Лайонс роздивлявся місцевість у польовий бінокль. І раптом побачив, як вісім вершників їдуть старою бойовою стежкою команчів у нашому напрямку, тобто з мексиканського боку. Вони саме під’їжджали до броду, коли наш капітан передав мені бінокля. Розгледіти їх як слід іще не можна було, та я чомусь був певен, що це команчі. Вони переганяли невеличку кабаллада — десятки зо два (чи трохи більше) коней.

— Що скажеш? — спитав я Лайонса.

— Із самим дідьком об заклад побився б, що це — неменее.

— Нас мало… — протяг я.

І справді, нас було лише одинадцятеро, а команчів — аж восьмеро. А для вдалого бою з команчами, щоб ми мали шанс не втратити нікого зі своїх, співвідношення сил мало бути два (ба навіть три) до одного.

— Вони, мабуть, дуже втомлені. Так мало коней роздобули…

— Хіба це означає, що вони потомлені?

— Принаймні справи в них ідуть кепсько, — підсумував Лайонс.

Я подався до інших, щоб розповісти новину. Лишень зачувши її, вони з радісними вигуками посхоплювалися зі своїх місць. Ще б пак! За тих часів зустріти в Техасі команча вже було не легше, ніж, скажімо, слона. Ніхто із хлопців не бажав проґавити можливість здобути такого трофея.

Лайонс готувався до битви — дуже організовано, як і завжди. А я тим часом розхвилювався так сильно, що такого зі мною, певно, ніколи ще не було (досить дивно для рейнджера, який принаймні раз на тиждень потрапляв у якусь запеклу битву). Ми знялися з місця й вирушили оточеним зеленими тополями дренажним каналом, тримаючись вогкого піску, щоб не здіймати пилу.

Команчі мали лише два мушкети на вісьмох воїнів, тож ми вирішили непомітно приступити до них на відстань пострілу. А тоді — відправити на той світ якомога більше індіанців, доки вони не підберуться ближче до нас. Я все думав про те, що Лайонс, можливо, схвильований не менше за мене. Що ж до інших, вони були раді-радісінькі, адже вважали, що битися з команчами — не складніше, ніж із жалюгідними карикатурами на індіанців, які траплялися їм раніше.

Ми вже підібралися близько до річки, і я втретє перевірив, чи заряджені як слід мої пістолети, а тоді вставив свіжого капсуля в рушницю. Команчі досі були на тому березі, не підозрюючи нічогісінько. Ми наближалися до них, старанно ховаючись у тіні скель та дерев (то були переважно верби). Я подумав, що це буде справжнісінька бійня, якщо ми нападемо, коли вони переходитимуть річку; мені вже вкотре за цей день згадався Тошавей.

Коли я озирнувся, щоб подивитися на Лайонса, — він саме взував мокасини, що, виявляється, лежали в його сідельній торбі. Я одразу збагнув, що він замислив. Та й усе до того йшло: він майже десять років прожив серед команчів, а після того — так і не позбувся звички бурмотіти щось собі під ніс їхньою мовою й називати їх неменее. Ось чому він анітрохи не був схвильованим, незважаючи на те, що наш загін майже не переважав їхню групу воїнів за кількістю! Зібрався приєднатися до давніх друзів.

Я вийняв із кобури пістолета; Лайонс, підвівшись, підійшов упритул до зарядженого ствола.

— Що це ти, до біса, робиш? — поцікавився він.

— Що це ти, до біса, робиш? — Я не опустив пістолета.

— Ти що, блекоти собачої об’ївся, Мак-Каллоу? — мовив він, відводячи дуло вбік. — Я маю таку звичку — битися в мокасинах. А ти, Мак-Каллоу, лізеш, по-перше, у чужий горох, а по-друге, поперед батька в пекло.

До мене доносилися голоси команчів — розмови, сміх… Ми з Ла-йонсом чекали, доки вони вийдуть із густих заростів на вільний простір, щоб нам ніщо не заважало перестріляти їх із рушниць. Але Гінс Муді, раптом вискочивши із засідки, помчав із гучними криками на своєму поні донизу — до підніжжя пагорба. За ним поскакало кілька таких самих, як і він, телепнів: шанс-бо вбити в бою справжнього команча був для них надто принадним, щоб вони могли бодай про щось думати.

Звісно ж, індіанці миттю поховалися за скелями й перестріляли з луків Муді та інших, тільки-но вони під’їхали на досить близьку відстань.

Минуло хвилин десять, і двоє з команчів кинулися до річки. Рейнджери, які не загинули разом із Муді, сховалися в заростях кизилу — усі, крім