Син - Філіп Майєр
Звістка про моє приєднання до загону рейнджерів тішила мене так само, як мого батька потішила б перспектива їздити в походи разом із команчами. Проте ситуація була такою серйозною, що іншого виходу я просто не мав. Мене доправили до Остіна в кайданках, а тоді відпустили, віддавши під опіку судді Блека, хоча тривало це лише кілька годин. На мене там уже чекав гнідий коник під зручним сідлом; також суддя озброїв мене карабіном «Спрінґфілд» (і ще — дав другого кольта «Наві»). Його доньки прийшли, щоб побалакати зі мною, а от дружина — ні. А сам суддя мав такий пригнічений вигляд, що я навіть не намагався перед ним виправдовуватися.
До рейнджерів я приєднався під Фредеріксбурґом — неподалік від тих земель, де жив колись із батьками, братом і сестрою, а тепер ця ділянка належала моїй мачусі. За тих часів бути рейнджером означало загинути молодим нізащо; шанси прослужити рік і залишитися живим були майже нульовими. Більш везучі рейнджери закінчували своє життя в наспіх викопаних ямах; а з інших знімали скальпи й залишали тіла на поживу койотам.
Коли я вступив до загону рейнджерів, часи легендарних Коффі Гейса та Сема Вокера вже відійшли в небуття. Вокера вбили в Мексиці, а Гейс назавжди поїхав до Каліфорнії. А ті, які залишилися, були не чим іншим, як збіговиськом бездомних солдатів, наївних шукачів пригод, засуджених до страти злочинців (отаких, як я) та Богом забутих волоцюг.
Наприкінці кожного походу рейнджерам, яким удавалося вижити, видавали по квадратній милі нічийної землі (ділянки ці могли лежати в будь-якій частині Техасу). Це була кривава здольщина: ми вбивали індіанців і забирали частку їхньої землі як платню. Проте, як і всі здольники, ми завжди залишалися в програші — земельні ділянки, розташовані на безпечних територіях, були вже всі зайняті. А ті, що досі могли бути викуплені, — уже десятки років як нікуди не годилися. Тож ваучери свої ми щоразу обмінювали або на коней, або на зброю та інші потрібні речі. Цю послугу нам надавали здебільшого спекулянти, які мешкали в розкішних особняках; а що тут дивного — вони ж скуповували землю вдесятеро дешевше від її справжньої вартості! Єдиною винагородою, яку ми отримували, крім ваучерів, були набої. Ними нас забезпечували безперебійно й у необмеженій кількості. Усе інше, від кукурудзяного хліба до свинини, ми повинні були відбирати в людей (або силою, або хитрістю).
Отримавши від штату добрячий запас пороху та свинцю, ми стали вправлятися в стрільбі перед походом (це забрало кілька тижнів). Нам було наказано вкопати в землю жердину, і капітан оголосив, що ми нікуди не поїдемо, доки кожен із нас не навчиться влучати в неї п’ять разів із п’яти, їдучи на коні щонайменше риссю, а краще — галопом. Окрім того, ми повинні були, тримаючи пістолета в лівій руці, стріляти не менш влучно, ніж звичайно.
Після всіх цих тренувань я виявив, що стріляти з пістолета вмію краще, ніж із лука. Ті рейнджери, які могли собі це дозволити, мали по два кольти «Наві»: за тих-бо часів перезарядка пістолета забирала кілька хвилин. Дехто стріляв із кольтів «Вокер», що були вдвічі потужнішими, але й удвічі важчими. І тому їх носили не на поясі, а біля сідла, що було не надто й безпечно: відійдеш на якусь відстань від коня — і вже беззахисний. А ще в цих оспіваних у легендах пістолетів коли-не-коли заїдав барабан. Зважаючи на все зазначене, уже не дивуєшся тому, що «Вокерів» було випущено небагато.
Протягом першого походу рейнджерів, у якому я брав участь, ми не зустріли жодного команча. Точніше, ми натрапляли на їхні сліди й бачили залишки багать, але вистежити їх нам ніяк не вдавалося. І не дивно, адже вони могли будь-якому білому дати фору в умінні їздити верхи й заплутувати сліди. Тож згодом я перестав боятися, що колись під прицілом моєї рушниці опиниться Неекару чи Ескуте.
За винятком кількох виснажених апачів — ліпанів і мескалеро, — нашими жертвами ставали не індіанці, а мексиканці й бродячі негри. Щоправда, попадалися нам ще й червоношкірі з резервацій, які ледь повзали від голоду. Та індіанцями їх уже не можна було вважати — адже вони розучилися виживати серед дикої природи (от до чого призводить тісне спілкування з білими!). Що б там як, будь-яка зграя бандитів за тих часів тягала за собою такого-сякого лука зі стрілами: уб’ють когось — навстромляють у нього стріл, щоб звалити все на індіанців. Скрізь, куди не глянь, червоношкірих вважали недолюдками.
Коли нам не траплялося дичини, а місцеві жителі не бажали ділитися з нами їжею, ми мусили по кілька днів голодувати, однак це вважалося серед рейнджерів звичним. Тож якщо ми раптом наштовхувалися на табун коней чи стадо корів із незнайомим тавром, їхали до Мексики, щоб там продати цей здобуток, а ще — зайві сідла та зброю. Також ми обмінювали на їжу в місцевих жителів скальпи, індіанські списи й луки та всіляке інше спорядження. Усі ці штучки білі поселенці любили вішати собі на стіни як трофеї (людські вуха були серед них особливо популярними).
Попри все це, з походів ми зазвичай поверталися на геть виснажених конях, із порожніми кишенями й поламаним спорядженням. Добувати собі нових коней і все інше ми повинні були самі. Законодавці заохочували нас до грабунків: мовляв, обкрадайте крадіїв — і за це вам нічого не буде (але чим це, власне, відрізняється від будь-якої іншої крадіжки?). Згідно з їхньою логікою, те, що не внесене до податкового реєстру, не оподатковується. А це все, що мало значення для тодішніх багатіїв, плантаторів.
Що ж до ставлення власників плантацій до рейнджерів, це була незмінна повага й захоплення. А як же інакше — ці вартові державного порядку працюють не заради грошей, а заради слави! Таке ставлення згодом передалося від плантаторів до тваринників, а від них — і до нафтовиків. Система ця працювала бездоганно: будь-який рейнджер, який раптом просив за свою роботу крім захоплення й поваги ще й долари, умить отримував тавро джейхокера, фрі-сойлера чи (це було вже найгірше!) аболіціоніста. І не залишалося
