Син - Філіп Майєр

Читаємо онлайн Син - Філіп Майєр
із нею пливуть геть від мене всі мої страхи.

Батьків друг і далі стояв мовчки. На моє запитання він так і не відповів.

Розділ 41

Дж. Е. Мак-Каллоу

Вона знала, що в кімнаті крім неї є ще хтось — винуватець її теперішнього стану.

«Я живу після власної смерті, — подумала вона, віддаючись течії, що понесла її невідомо куди. — Холодно — мов на дні океану. Але розум, мій розум житиме й надалі…»

Це грандіозне відкриття: виявляється, усе пов’язане між собою. Під землею сховане коріння, що об’єднує все на світі; до нього треба лишень дотягнутися. Людський мурашник…

Вона більше не була впевнена в тому, ким є насправді; відчувала себе малою дитиною. Її розум… ні, душа — так називають це інші… Її тіло зменшувалося, зменшувалося й зменшувалося, а душа — росла, росла й росла, доки не припинила вміщуватися в ньому. Що б ти не збудував для свого тіла — піраміду, мавзолей чи що завгодно, — воно колись та й зменшиться, скулиться і зникне. Вони мали рацію, завжди мали рацію — ті, хто казав про душу. А вона все життя прожила, жорстоко помиляючись.

«Треба прокинутися», — промайнула думка.

Вона розплющила очі, та замість кімнати побачила неозору квітучу долину, що оточувала її з усіх боків. А в яскраво-синьому небі — величезний, мальовничий каньйон, що поволі плив кудись разом із хмарами.

«Це не мої спогади, — дійшло раптом до неї. — Але… чиї?»

Вона бачить, як у канаві крадеться койот; відчуває запахи й чує звуки. На думку спадає щось про замок, ворота й постріл із рушниці.

Знову розплющила очі. Ці меблі, жаринки в каміні… Будинок у Рівер-Оукс! Сердитий Генк стоїть біля вікна. Через що це він гнівається? Діти? Ні — по телевізору щось показують… Дружину щойно застреленого Джона Кеннеді, яка залізла з ногами на сидіння.

— Сучий син Г. Л. Гант, — чує вона голос Генка, — от ми й убили президента.

Йому відповідає інший голос — її власний:

— Кажуть, ніби Освальд працював на росіян.

«Цього насправді не було!» — подумала вона.

Генк загинув до того, як застрелили Кеннеді. Тож це не спогад, а витвір її уяви.

Тільки от Генкові не було до того ніякого діла — він далі говорив:

— Гант найняв тисячу людей, які чекали на Кеннеді в аеропорту з плакатами «Зрадник!» і «Янкі, забирайся додому!», а за кілька годин хтось із них застрелив його.

— Малоймовірно… — протягла вона.

Дрова в каміні горіли собі. Генк дивився у вікно, та їй не було видно, що він там бачив.

— Коли Господь засипає тебе грішми по самі вуха, чомусь думаєш, що Він тебе любить більше, ніж інших.

Після цих слів Генк цілує її в уста, не помічаючи, що вона беззуба старушенція. Потім вони кохаються… Усе кудись зникло, та згодом з’явилася нова картина.

Вони з Генком стояли біля буфета.

— Ми маємо якісь спільні справи з Гантом?

— Ні, — відповіла вона.

— Це — вже полегшення, — ковтнув Генк іще віскі. — Якби він не був таким селюком — становив би для нас небезпеку.

— Ти ж сам із провінції, любий мій.

— Нехай так, але я маю колекцію картин. Мине сто років, і ми станемо Рокфеллерами.

Звісно ж, він мав на увазі не Рокфеллерів, а Вітні чи Асторів. Що ж до їхньої колекції картин, половина з того, що вони купили спочатку, складалася з підробок. Тож вона потім до самісінької старості ганялася за оригіналами.

Стосовно Кеннеді, Джинні тоді не здивувалася. Того року, коли він загинув, у Техасі досі мешкали люди, які пам’ятали загибель своїх батьків від індіанських томагавків. Земля — така сама первісна, як і колись. Вона прагне всотувати в себе кров — наче воду. На територіях їхнього ранчо відкопували вістря списів, що належали до культури Кловіс і культури Фолсом. А в той час, коли Ісус Христос ніс хреста на Голгофу, моголони дубасили один одного кам’яними сокирами. Коли до Америки прибули іспанці — там жили племена сума, хумано, мансо, ла-хунта, кончо, чісо, тобосо, окана і какакстль, а ще — коахуільтекани та комекрудо… але ніхто не знає, винищили вони свого часу моголонів чи походять від них. Так чи інакше, а їх усіх потім знищили апачі, які у свою чергу (принаймні в Техасі), були згладжені зі світу команчами, яких повбивали американці.

Чого варте людське життя? Та… дещицю. Римлян знищили вестготи, яких розбили мусульмани. А тих — винищили іспанці й португальці. Навіть Гітлера не треба згадувати, щоб переконатися, що людська історія — суцільний жах. Але — ось вона, Джинні. Дихає, думає про все це… Людської крові, що пролилася у війнах, вистачить, щоб заповнити всі водойми на планеті. Проте, незважаючи на всю цю бійню, ось ми, живемо.

Розділ 42

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

13 липня 1917 року

Минуло чотири дні з тієї ночі, яку ми провели в П'єдрас-Неґрас. Нашу відсутність, звичайно ж, помітили — мій-бо «Чендлер» з’явився в гаражі тільки наступного дня, — та ніхто нічого не казав уголос. Марія вважає, що про нас узагалі могли забути в усій тій метушні, що зчинилася через нафту.

Орендарів до містечка поприїжджало стільки, що хоч греблю ними гати. Будь-якої пори доби в наші двері стукають незнайомці; у батьковому хакале світло горить усеньку ніч. Мідкіффи та Рейнолдси вже поздавали в оренду деякі свої земельні ділянки, натомість полковник іще не пристав на жодну таку пропозицію. Пішовши поговорити з ним, я побачив, що він, голий-голісінький, сидить із заплющеними очима в бухточці свого струмка. У воді він був схожий на маленьке білошкіре бісеня.

— І чого це мені так важко стало зносити спеку? — проскрипів він, угледівши мене.

— Старієш, — знизав я плечима.

— Хто б казав!

— Чи не краще нам здати в оренду кілька ділянок землі та позбутися надокучань цих агентів?

— А чи не краще нам витурити з нашого дому цю Ґарсія?

Я промовчав.

— Ти знаєш… — неквапно говорив він. — Якби я не був цілком упевнений, що твоя мати сиділа весь час удома, міг би заприсягтися, що тебе зробив якийсь індіанець.

— Як ти можеш знати напевне, якщо тебе весь час десь носило?

Він подумав-подумав і змінив тему:

— Нехай спочатку знайдуть нафту ще на якійсь нашій ділянці, а тоді — подумаємо й про здавання землі в оренду.

Я втомлено сів на камінь біля струмка.

— Усе гаразд, сину. Ти хороший тваринник. Але в тому, як вести бізнес, — нічогісінько, чорт забирай, не тямиш. І тому про це

Відгуки про книгу Син - Філіп Майєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: