Син - Філіп Майєр
— Любий! — покликала вона. — Любий, ти чуєш мене?
Очі Генка так і залишалися заплющеними. Під безупинні голосіння його супутників Джинні нахилилася й прошепотіла йому в самісіньке вухо:
— Генку, це я! Ну ж бо, подивися на мене…
Він почув її; спромігся навіть розплющити очі. Уста його заворушилися, та раптом — застигли. І погляд — теж…
Мисливський собака Генка не встиг попрощатися з ним — спізнився на якісь кілька секунд (він біг за авто і, звісно ж, відстав). Пойнтер стрибнув у кузов і оглушливо загавкав, став лизати Генкове обличчя й тягнути його зубами за сорочку. Усе було марно: його господар уже не міг прокинутися. Утім, собаці не поясниш цього й жодними вмовляннями не змусиш дати мерцю спокій.
— Та заберіть же його! — не витримала Джинні. — Заберіть хтось цього чортового пса!
Пойнтер укусив когось за руку й знову заходився несамовито гавкати й вилизувати обличчя мертвого господаря. Нарешті його все-таки відтягли геть від машини.
— Тихше, — почувся чийсь голос. — Шшшш-шшшш-шшшш…
Джинні тоді так і не зрозуміла, кого це намагалися заспокоїти — її чи Генкового собаку.
«Ні! — одна-однісінька думка пронизувала її мозок. — Ні, ні, ні!»
Жінка бажала єдиного — щоб потік думок припинився. А ще краще було б, якби її хтось прибив іще до того, як вона глянула у вікно й побачила те авто. Пойнтер відтоді ходив за нею скрізь, мов прив'язаний. Він прожив іще вісім років, а коли помер, Джинні відчула себе такою розчавленою горем, що надовго втратила здатність займатися своїм бізнесом. Неначе вдруге пережила смерть свого чоловіка.
Генк був справді визначною людиною. Про таких кажуть «у ньому горить іскра Божа». Біль утрати був схожий на чиюсь могутню руку, що безжально здавлювала її шию. Людські голоси наче й доносилися до її вух, та Джинні їх не чула — немовби сиділа глибоко під водою. Треба подумати про щось інше… Їй боляче — отже, вона досі жива. Мимоволі згадалися чиїсь слова про швидкоплинність життя. Мовляв, це схоже на політ метелика до свічки: ось — мить, коли ти летиш, а ось — уже й кінець. Чи справді це так? Вона не знала.
«Я не хочу його забувати! — пульсувала в голові одна-єдина думка. — Я пам'ятатиму, пам'ятатиму, пам'ятатиму…»
Розділ 45
Щоденники Пітера Мак-КАллоу
22 липня 1917 року
На пасовиськах Рейнолдсів і Мідкіффів стали бурити свердловини. У містечку не зосталося жодної вільної кімнатки. Бурхливий людський потік на вулицях поволі просочується крізь нагромадження вантажівок і возів з обладнанням для буріння; люди ночують абиде: хто — в наметах, а хто — і просто неба. Ба навіть свині нашого «всіма шанованого» Ніла Ґілберта потерпають від нафтового буму: адже їхній господар здає хлів — мов апартаменти — в оренду, стягуючи з людей по вісімдесят доларів за тиждень. Звісно ж, я очікував, що наша приголомшлива удача розгніває всіх довколишніх. І, певна річ, помилявся, бо вони вважають наше везіння мало не власним. Наче здавати в оренду свинарник — це те саме, що нажити кілька мільйонів доларів на добуванні нафти.
Усі мешканці містечка поспішають зловити момент, щоб розбагатіти: продають за шалені гроші людям, які сюди поприїжджали, одяг, старе обладнання, провізію, а ще — здають в оренду свої кімнати, машини, вози, коней, мулів… Ґровер Дешілдс плюнув на свої врожаї та роз’їжджає на власному тракторі ділянками, де бурять свердловини. Застрягла чиясь машина у вибоїні — він уже тутечки: мовляв, готовий вам допомогти її витягти… за якісь там десять доларів (зазвичай це його тижневий виторг). Подейкують, що він ночами сам заливає водою ті вибоїни. Звичайно ж, колись цей бум та й закінчиться. Утім, не для нас, Мак-Каллоу.
Із верхівки пагорба, що за нашим будинком, тепер видно аж чотири бурові вишки — кожна на певній стадії готовності. Наш головний пияк, тобто майстер із буріння, не надто й подивований: мовляв, незабаром їх тут буде близько сотні. І це попри те, що найближчим до нас місцем, де знайшли нафту, є П’єдрас-Пінтас. Щоправда, є ще свердловини Різера та Дженнінґса, проте нафти там немає, лише газ.
Що ж до моїх стосунків із Марією, я навіть уже й не приховую від Саллівана, що не маю наміру повертатися на пасовиська. Він лишень доповідає мені вечорами про стан речей (ми з Марією кілька разів мало не потрапили йому на очі в найнезручніший момент). Я гадав, що невгамовні почуття до неї незабаром згаснуть, утім, помилявся. Вони тільки розгоряються ще дужче: якщо я не бачу її більше ніж годину, уже не можу думати про жодні свої справи, а ще — забуваю, кого як звати. І не розумію, навіщо взагалі я існую на цьому світі.
Я хочу дізнатися все про неї. Вона для мене — мов світ, який вивчає немовля, пробуючи все на смак… Прагну щомиті відчувати губами тепло її шкіри; мене непокоять думки про чоловіків, з якими вона колись кохалася. У яких стосунках вона була зі своїми сестрами та батьками? Як до неї ставилися однокурсники, коли вона здобувала вищу освіту в Мехіко? Я хочу знати все це, щоб із цих маленьких частинок скласти у своїй уяві, наче мозаїку, одне ціле — людину на ім’я Марія Ґарсія.
Прокидаюся ще вдосвіта й милуюся нею. Вона міцно спить, закинувши руки за голову й зігнувши коліна, мов задрімала, ніжачись на пляжі… Ось її торкаються, поступово стаючи дедалі яскравішими, перші сонячні промені. Мені впадає у вічі червона пляма на шиї Марії — це я, незграба, «перестарався». Розглядаю вуста (на них де-не-де помічаю маленькі тріщинки), потім звертаю увагу на те, що повіки злегка тремтять (отже, їй сниться сон); згадую чудові темно-карі оченята — у них, якщо придивитися, миготять золотисті цяточки. Раптом вона, не прокидаючись, розуміє, що я відсунувся від неї. Притискає мене до себе й знову заспокоюється…
Примара так мені більше й не показується. Пробував свідомо зазирати в темні куточки будинку — немає, та й годі. Та що там примара, я навіть не можу пригадати Педро літньою людиною. Образ, що виникає в моїй уяві під час спроби його згадати, — молодий, веселий чоловік. Те саме стосується його красуні-дружини Лурдес — її згадую лише геть юною. Отже, у моєму серці вони й далі живуть, молодіючи замість того, щоб старіти.
23 липня 1917 року
До нас завітали повітряні маси з
