Українська література » Сучасна проза » Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Читаємо онлайн Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
рами яких вставлено було скляні круглі шибки, сюди вливалось багато світла, все в палаті сяяло й блищало: срібні світильники попід стінами, свічада під стелею, високий поміст в кінці палати, де стояло велике, викладене золотом крісло, два золоті перехрещені списи над ним – знамена княжі, і ще два такі ж, але менші крісла без списів обабіч.

Проте не все сяяло в цій палаті. Попід її стінами стояли важкі, темні дубові лави, а над ними на стінах ряд у ряд тьмяно поблискували поїдені прозеленню шоломи, кольчуги, щити, списи.

Тому, хто ніколи не був у цій палаті, спочатку здавалося, що то встали з лав, стоять попід стінами якісь велетні, богатирі. Та ні, на лавах звичайно, коли входив князь, сиділи воєводи й бояри, зброя ж на стінах належала покійним київським князям. Тут висіла зброя й обладунок перших київських воєвод – залізний, клепаний такими ж цвяхами шолом без заборола, який колись носив Кий, його щит і топір і такі ж шоломи й топори воєвод-князів Щека й Хорива. З-поміж іншого виділялися шолом і броня князя Олега. По них кожний міг бачити, що князь був надзвичайно високий, широкий у плечах, мав велику славу, бо і шолом, і броня-меч, і щит князя Олега блищали золотом і сріблом, всипані були дорогоцінним камінням. Недалеко від цієї зброї висіли шолом і меч князя Ігоря, його броня й щит у кількох місцях погнуті були мечем.

І тому, хто проходив тут, через Золоту палату, особливо ж у вечірні години, коли промені сонця мінливо грали на стінах, здавалося, що за цими шоломами крізь щілини заборол світяться очі людей, що броні ці ще теплі від людських сердець.

У палаті було кілька дверей – праворуч і ліворуч, що вели до світлиць княгині й княжичів, і в стіні за помостом – до спочивальні княгині та її покоїв. За ними, хоч не всі це знали, знаходились ще одні – чорні сходи, якими можна було пройти до стравниці, вийти в двір, спуститись у сіни. Але цими сходами ходили тільки княгиня та її сини.


Княгиня Ольга не сказала Ярині правди. Пляма від червоного вина на скатертині в стравниці дуже збентежила її – то, гадала вона, був недобрий знак, пересторога. Якщо так починається день, слід ждати лиха й надалі.

Княгиня не помилилась. Коли вони виходили з стравниці, воєвода Свенелд, що нечутно ступав трохи позаду неї з лівої руки, встиг сказати:

– Недобрі вісті з поля, княгинє!

– А що?

– Печеніги прорвалися за Нежатою Нивою, доходили аж до Любеча, наробили великого зла.

– Куди ж дивилася сторожа поля?

– Князь Оскол тут, сам скаже.

Княгиня Ольга уповільнила кроки; з сіней долітав шум людей, що ждали там княгиню.

– Знову ж повернулись купці наші від Саркела[31], – встиг ще сказати Свенелд, – пограбували їх там, двох убили, а Полуяра осліпили.

А в сінях все зростає шум; перед княгинею, що вийшла з темних переходів і стоїть, освітлена багатьма вогнями, на порозі, низько вклоняються воєводи й бояри, до самої землі згинаються тіуни:

– Здрава будь, княгинє! На многі літа, княгинє!

Вона суворо оглядає весь цей натовп, дивиться на довгобородих, озброєних високими посохами мужів нарочитих, у яких на темних опашнях висять по дві-три золоті гривни, на воєвод, що, погладжуючи довгі вуса, тримають праві руки на золотих яблуках своїх мечів, на старших і молодших бояр, які так низько вклонились, що не видно їхніх облич.

– Здорові будьте, воєводи, бояри, мужі! – відповідає княгиня Ольга і, зробивши рукою знак Свенелду, починає підніматись сходами вгору.

За нею ідуть сини Святослав і Уліб, воєвода Свенелд, тисяцький сторожі поля Прись, князь чернігівський Оскол, мужі нарочиті і ларник Переніг.

Усі вони, важко гупаючи ногами, слідом за княгинею Ольгою підіймаються сходами в Людну палату. У цій просторій палаті, де стелю підпирають дубові тесані стовпи, двері й вікна розчинені, крізь них повіває свіжий вітер з Дніпра. Небо над Дніпром ще темне, на ньому горять яскраві зорі, вище від усіх палахкотить схожа на розпечений камінь денниця.

Княгиня Ольга сідає в крісло. Обабіч неї горять два світильники. Вітер з Дніпра роздмухує вогні, мінливе проміння блукає по палаті. Бояри, воєводи й тіуни встигли вже увійти, стоять півколом попід стінами, й княгиня бачить їхні довгобороді обличчя, гострі очі, чіпкі, ніби до самого долу опущені руки. Позад крісла за княгинею стоять мужі нарочиті й сини Святослав і Уліб.

– Чули ви, бояри й мужі, – починає княгиня, – печеніги ніби з’явились у полі?

– Чули. У землі Сіверській і Переяславській, – лунають сполохані голоси.

– А де князь чернігівський Оскол?

– Я тут, княгинє!

– Вийди сюди…

Відгуки про книгу Святослав - Семен Дмитрович Скляренко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: